By 
Актуальні проблеми світового розвитку це – завжди проблеми розвитку окремих чи групи націй, від вирішення яких (проблем) суттєво залежать перспективи розвитку всіх інших націй і народностей. Характерною ознакою таких проблем є втрата або ж посилення політичного, економічного, ідеологічного впливу на формування глобальних центрів вироблення і прийняття управлінських рішень.
Відповідно до сфер людської життєдіяльності можна виділити кілька груп актуальних проблем світового розвитку.
Першу групу складають політичні проблеми, серед яких: запобігання війнам, особливо застосуванню ядерної та іншої зброї масового знищення; запобігання насиллю у відносинах між людьми і утвердження виключно мирного шляху розв’язання всіх конфліктів; припинення нарощування озброєнь, проведення роззброєння і конверсії; встановлення між народами відносин довіри і добросусідства, партнерства і співробітництва.
До другої групи входять економічні проблеми, зокрема: економічна відсталість багатьох країн, значний розрив рівня розвитку між економічно розвинутими країнами та рештою країн світу; демографічні ускладнення, а в ряді місць і вихід за рівноважні межі демографічних процесів, що посилюють антропогенний тиск на планету; продовольчі, насамперед голоду та недоїдання значної частини жителів планети; ресурсні, зокрема значне зменшення в цілому природних ресурсів та пов’язані з цим проблеми їх перерозподілу, значно вищий рівень споживання ресурсів економічно розвинутими країнами, ніж рештою країн світу.
У третю групу об’єднані екологічні проблеми, в тому числі: забруднення навколишнього природного середовища, що подекуди призвело до кризового стану останнього; зміна клімату; збіднення тваринного і рослинного світу; скорочення ораних угідь і лісів, погіршення родючості ґрунтів. До четвертої групи включені гуманітарні проблеми, а саме: масові страждання від воєн і насилля; розбрат і ворожнеча між людьми; нівелювання національних досягнень та їх унікальності, обмеження прав і свобод людини; матеріальна і духовна незабезпеченість життя, насамперед бідність, нерівність доступу до освіти, медичного обслуговування, інформації тощо; фізичне і психічне нездоров’я; збідніння людської культури внаслідок надмірної уніфікації і наслідувальності соціальної інформації, що поширюється і масово використовується.
Існує думка про те, що зазначені актуальні проблеми світового розвитку породжені попереднім розвитком людства, але досягли надзвичайної гостроти на початку ХХІ ст. внаслідок крайнього посилення нерівномірності соціально-економічного, політичного, науково-технічного і демографічного розвитку. Ці проблеми стали суттєвим чинником розвитку процесу глобалізації як явища й процесу посилення взаємозв’язку та взаємозалежності країн світу.
Сучасна світова економіка все виразніше набуває специфічно-суперечливих характеристик механізму-робота – глобального за своїми масштабами і такими ж негативними наслідками, що все частіше відчувають на собі національні економіки.
У сьогоднішніх умовах найпотужнішими факторами глобалізації світового господарства виступають транскордонний рух капіталів, міжнародна торгівля товарами та послугами, міграція робочої сили. Глобальна трансформація світу, будучи унікальним феноменом XXI ст., обумовлює формування геоекономіки як найяскравішого відображення її процесу та нової парадигми світооблаштування.
Глобалістика як загальносвітова наука виробляє новітні способи вивчення світу – міждисциплінарний і наддисциплінарний пізнавальний метод, який диктує необхідність розгляду світу через різні його грані з подальшим їх синтезом в єдиній моделі глобального світу.
Що стосується вітчизняної глобалістики, можна відзначити, що до 1990-x років вона розвивалася в рамках марксистської парадигми й домінуючою тут була теза про обумовленість глобальних проблем “загальною кризою капіталізму”. У межах нової соціальної моделі увага до ідеологічного протиборства поступилася місцем акцентуванню економічних, культурних, релігійних, національних розбіжностей, а на перший план висунулися культурно-цивілізаційні розходження в розумінні тенденцій і протиріч сучасного світу.
Глобалізацію прийнято характеризувати в першу чергу як результат науково-технічної революції, розвитку інформаційних технологій та комп’ютерних мереж, телекомунікаційних і транспортних систем, а також взаємодії національних ринків, небаченого за інтенсивністю руху капіталів, товарів, послуг і робочої сили по всьому світу. Іншими словами, глобалізація – це наслідок небувало зрослої технічної та економічної потужності людства, яка перемагає простір і час, намагається уніфікувати народи, країни і континенти.
У науковій літературі представлено багато визначень глобалізації. Глобалізація в найширшому сенсі цього слова є більш інтенсивним, ніж раніше, процесом інтернаціоналізації політичних, соціально-економічних і культурних відносин різних країн світу. В економічному аспекті глобалізація означає небачений досі процес бурхливого зростання міжнародного обміну товарами, послугами та капіталом.
Рушійною силою глобалізації виступають високі, наукоємні технології, які полегшують міжнародний обмін, призводять до збільшення частки експорту та імпорту, включають регіональну економіку в систему всесвітнього поділу праці. Це в свою чергу призводить до загальної лібералізації зовнішньої торгівлі та грошових ринків різних країн, інтернаціоналізації виробництва і мереж збуту продукції, а також швидкому і широкому освоєнню технологій, завдяки яким забезпечується безперешкодний і прискорений рух міжнародних потоків товарів, послуг і капіталу. Промислове виробництво залучених в цей процес країн піддається реорганізації, оскільки продукція окремих країн переступає через їхні кордони, а підприємства виходять на фінансові ринки світу і забезпечують збут продукції за кордоном. В умовах глобалізації структура виробництва та фінансів різних країн стає взаємопов’язані і взаємозалежні. Процес супроводжується зростанням числа закордонних трансакцій, що в свою чергу призводить до нового міжнародного поділу праці, при якому створення національного багатства в більшій мірі залежить від господарюючих суб’єктів інших країн.
Здебільшого в оцінках глобалізації окрім об’єктивно стрімкого руху всепоглинаючого капіталу бачать ще й позитив цього явища, впадаючи в стан архетипного сприйняття реальності, в результаті якого штучно насаджені структури, первинні образи фантазії формують замість реальної дійсності уявну її бажаність.
На тлі глобальних процесів, у які втягнута й Україна, актуальність зазначеної теми визначається значимістю історичного та “самостійницького надбання”, неоколоніальними наслідками у різних сферах буття українців: гуманітарній, соціальній, економічній, у внутрішній політиці й у сфері міжнародних відносин.
Цього “надбання” в умовах широкомасштабних, глобальних процесів досі ніхто не спростував, – а ні теоретики, а ні політики, а ні практика.
Змушений вже вкотре констатувати методологічну безпорадність та політико-ідеологічну заангажованість сучасної української політології (колишніх науко-комуністів) щодо аналізу суперечливих процесів, пов’язаних з нинішнім станом українського суспільства та несформованістю Української держави. Практика у цих питаннях передує теорії, яка здебільшого заідеологізована вірусами меншовартісності та страху, що щось може трапитись.
Здавалося б, формування міжнародних ринків, “вільний рух” капіталів (економічних, політичних, інтелектуальних), збільшення потоків інформації, мігрантів і туристів, освіта “транс-”, “інтер-” і “над-” національних фінансових, економічних і політичних інститутів повинні були б в ідеалі згуртувати народи і країни в якусь глобальну цілісність. Та згодом з’ясувалося, що глобалізація своїми наслідками не тільки руйнує, а й уніфікує (збіднює) планетарну ієрархію народів і націй. Суперечності між різними етносами, націями, державами, між національними державами і міжнародними владними структурами, між крупно-регіональними спільнотами, між міждержавними стратегічними об’єднаннями та блоками не зникають, а загострюються. Процеси глобалізації у фінансово-інформаційній сфері вторгаються в область прерогатив національних держав, а її очевидні, перш за все економічні, переваги для кількох розвинених країн для решти інших обертаються значними втратами, викликаючи захисну реакцію протидії. Еліти країн “другого”, “третього” і “четвертого” світу прагнуть використовувати мобілізаційні ідейно-політичні можливості національних держав, головною з яких був і залишається націоналізм. У свою чергу, і в країнах “першого світу”, майже 100-відсотково зростає невдоволення “аборигенів” іммігрантами, наплив яких, навіть в США, розглядається як загроза “національної ідентичності”.
Якщо проаналізувати етнополітичні процеси, що пронизують європейський континент, то висновки будуть прямо протилежними очікуваним від глобалізаційних фінансово-економічних та інформаційних процесів.
Не заперечуючи факт взаємозалежності континентів, країн і держав, людство продовжує залишатися розділеним по багатьох параметрах. Ситуація складається таким чином, що набирає сили процес глобалізації, з одного боку, проблемним залишається подальше існування національних держав, а з іншого, – стимулює зростання їх активності, викликає протидію глобалізації етнічних, релігійних, культурних, політичних та інших меншин, рухів і організацій. У цьому зв’язку “гіперглобалісти” говорять про майбутні “постнаціональні держави”, “мережеві суспільства” або “глобальні імперії”. На противагу їм “скептики” і антиглобалісти заявляють, що національна держава не вичерпала свій історичний ресурс, якщо враховувати циклічність історичного поступу, а не його однолінійність.
Очевидним для будь-якого неупередженого зовнішніми впливами вченого є факт, що суб’єктами історичного розвитку повинні бути не “транс-”, “інтер-” і “над-” національні інститути політичної, економічної та культурної сфер життя, а суверенні національні держави або ті етноси і нації, що не мають державності.
чотирьох найпопулярніших концепцій: мультикультуралізм, інтеркультуралізм, транскультуралізм та культурний плюралізм».Зазначена проблема теоретично й історично пов’язала між собою державу і глобалізацію. Не так просто дати однозначну відповідь чи дійсно в осяжному майбутньому світовлаштування суверенних національних держав поступиться місцем світоустрою “глобального співтовариства відкритих один до одного націй”? Чи еволюціонує багатогамна кольорами суспільна палітра, як вважає багато хто, в напрямку до “глобальної демократії” та “глобального громадянського суспільства”?
Ці поняття (глобалізація і національна держава) в історичному зрізі постійно конкурують між собою, час від часу набираючи певних форм.
Відповідно й науковці, що виступають в ролі адептів, прихильників цих двох антагоністичних тенденцій розвитку, поділилися на два ворогуючих табори, кожен з яких має певні консервативні чи ліберальні відтінки.
У теоретичному плані серед науковців немає єдності поглядів на природу, форми, характер і напрямки еволюції ні глобалізації, ні націй-держав. Відповідно немає і загальноприйнятих концепцій зазначених історичних феноменів, і тим більше робіт, що спеціально досліджують еволюцію їх формування і суперечливої взаємодії (діалектика) в минулому і в сьогоденні. Більше того. У літературі глобалізація і національна держава (система державного управління) часто інтерпретуються як не пов’язані між собою (антагоністичні один до одного) історичні явища. Здебільшого глобалізація розглядається як нещодавно виникла тенденція до економічної і політичної інтеграції народів і країн, що позитивно впливає на розвиток продуктивних сил, а національна держава – як багатовікова закономірність, в якій, за визначенням, закладено “розбрат”, “війни” тощо.
При такому стандарті, що пропонується, принаймні сучасній українській аудиторії, неможливо зрозуміти чому, наприклад, загальновизнані актори сучасної глобалізації (США, Велика Британія, а нині до них активно приєдналися Франція та Німеччина) одночасно є і ґлобалістами і відчайдушними націоналістами, які відстоюють національні інтереси своїх народів і корпорацій у будь-якому пункті політичної карти світу.
Зрозуміло, що повністю подолати плюралізм теоретичних інтерпретацій глобалізації та державного націоналізму не можна, та й не потрібно.
Чи ж можна зблизити позиції вчених за рахунок виходу в трансдисциплінарну сферу досліджень – сферу філософсько-методологічного аналізу науково-раціонального дискурсу про глобалізацію і державний націоналізм? Очевидно, що віртуально можна, аж допоки ці питання в теорії не зачіпають сутнісних характеристик, вже не кажучи про практичну сферу, де на перший план у відвертій чи прихованій формі висуваються і захищаються національні інтереси.
