Гра в традицію

Гра в традицію
У своєму первинному значенні латинське trāditiō означає щось передане, отримане. Найчастіше ми асоціюємо це поняття зі “звичаєм”, “суспільним спадком”, “правилами”. Переважна частина сучасного українського соціуму – кажуть про 60% й більше – позитивно або ж загалом позитивно ставиться до традицій предків, до їх збереження й захисту.

Тож “збереження традиції” є одним із дуже популярних українських, ба навіть східноєвропейських трендів. Він без проблем конвертується в гроші, у політичний вплив, у публічність і популярність. Не варто також забувати: на вітчизняний культ традиції працює могутня інерція українського ресентименту.

А якщо копнути ще глибше, то можна намацати і древніший фундамент цього культу – язичницьке сприйняття історичного часу як череди циклічних епох, кожна з яких темніша, “розбещеніша” й сумніша за попередню. За тисячу років християнство не змогло перекодувати світогляд українців на своє лінійне сприйняття історичного часу. У нас і далі живуть не напруженим очікуванням другого пришестя Христа, як належить справжнім християнам, а плаксивою ностальгією за минулим. За тими невловними тінями та привидами Золотої Доби, які в пересічному мисленні невблаганно зливаються в таку собі побутову міфологему: “Ото колись були часи! Не те, що тепер”.

Себто маємо неозоре поле для різноманітних і небезкорисних спекуляцій. Одну з них – можливо, найбільш розповсюджену – можна назвати “простацьким традиціоналізмом”. Або ж “грою в традицію”. Суть її в тому, що гравці в традицію, по-перше, без жодних застережень ставлять знак рівності поміж шануванням традиції й обивательською “порядністю”.

По-друге, вони публічно декларують неприйняття певних символів сучасності: наприклад, засуджують індиферентне ставлення до релігійних ритуалів, не сприймають сучасного мистецтва, відмовляються від вакцинації, маніфестують середньовічну нетерпимість до людей незвичної (нетрадиційної) для їхнього середовища сексуальної або світоглядної орієнтації.

Ну й, зрозуміло, вони ревно слідкують за дотриманням обрядових ритуалів, що їх вважають традиційними. І до того ж розповсюджують обрядовість на все суще – від готування обідніх страв до мовних зворотів. Тож гравці в традицію – ідеальна цільова аудиторія для продажу й маркетингового просування всього, що зав’язане на обрядовість (насамперед публічну) та на критику символів модерного світу.

Тут у допитливого читача може виникнути запитання: “Чому автор постійно каже про «гру», про «гравців»?” Адже мільйони адептів простацького традиціоналізму зовсім не вважають свої життєві переконання грою, аж ніяк. Вони абсолютно серйозні й тоді, коли вносять до хати дідуха, і тоді, коли відмовляють геям або лесбіянкам у праві публічної демонстрації своєї інакшості, і навіть тоді, коли стверджують, що вакцинація “погано впливає на восьму хромосому, яка відповідає за духовність”.

Нагадаю цьому уявному допитливому читачеві, що учасник гри може й не сприймати те, що з ним відбувається, як гру. Ним можуть грати, наче шаховою фігурою. Особливо тоді, коли йдеться про “великі ігри” на кшталт політики чи гібридних змагань на тому полі, яке називають дискурсом культурно-цивілізаційної ідентифікації.

А ще “шаховим фігурам” забувають повідомити, що “минуле” було світом, цілісністю. Перетягнути в сучасність маленькі улюблені шматки минулого й органічно “вмонтувати” їх у нову цілісність майже ніколи не вдається. Можна, звісно, прилаштувати до смартфона “рогату” антену, зняту зі старого телевізора. Але сенсу в такій конструкції не буде жодного.

Ті атрибути й обряди старого світу, що їх так ревно захищають і культивують адепти простацького традиціоналізму, виникли під тиском певної необхідності. Класична багатодітна старосвітська родина була потрібна в ті часи, коли до повноліття доживала лише половина народжених; коли домашнє господарство, що ґрунтується на ручній праці, було чи не єдиним засобом виживання; коли забезпечення в старості залежало виключно від сумлінності дітей та онуків.

Така класика не передбачала ані розв’язання проблеми особистої самореалізації, ані гендерної рівності. Просте біологічне виживання як стрижнева й самодостатня ціль перебувало у фундаменті всього традиційного. Традиційний побут забезпечував оптимальні “побутові протоколи” виживання, традиційна обрядність символічно кріпила ці “протоколи”, а традиційні релігійні культи не давали змоги колективному (базовому) мисленню збочити на стежки саморуйнування. Наприклад, не дозволяли спиватися цілими селами чи повставати проти панівної системи, яка забезпечувала мирне розмірене життя, а відповідно й базис колективного виживання.

Цілепокладання людини сучасного світу, що проминув Модерн і переступає з постмодерної сходинки на гіпермодерну, уже давно не обертається навколо потреб простого біологічного виживання. Рівень виробничих сил і соціальна інфраструктура цю опцію тепер гарантують. Сучасна людина звільнена від необхідності погоджувати свою індивідуальну життєву програму з “побутовими протоколами” сім’ї, роду або громади. Писані норми вже кілька століть тому прийшли на місце звичаїв і обрядів, сформованих невідступною загрозою голодної смерті. Тож і традиція припинила віддзеркалювати та репрезентувати якусь сущу, суттєву, пряму (очевидну) необхідність.

Традиція стала грою. Люди, що можуть щодня їсти торти, еклери й шоколадні цукерки, ставлять на святковий стіл медову кутю не тому, що вона найсмачніша й найсолодша страва з тих, які вони можуть собі дозволити. Вони роблять це на знак ціннісного визнання звичаїв предків, а також для обрядового позиціювання своєї ідентичності. Це вже не “побутовий протокол”, а вільний вибір ситої людини.

Це саме гра, себто така діяльність, яка не спрямована на захист життя від якоїсь безпосередньої загрози (скажімо, загрози харчового дефіциту). Це ігрове моделювання “побутових протоколів” минулого, метою якого є закріплення певних маркерів ідентичності через ритуал, а також підсвідоме задоволення від зримої присутності позитивної історичної тяглості.

Гра в традицію надає самій традиції нових сенсів. Тепер традиція вже не є органічно вплетеною в навколишній побут, у безпосередньо суще. Вона існує окремо, як сукупність ідеологем. Адепт і проповідник традиції тепер може дозволити собі жити поза її “побутовими протоколами”. Особисто знаю, наприклад, оборонців, пропагандистів і тонких знавців родинних традицій, які ніколи не мали сім’ї й не планують мати.

Гра в традицію добре вписалася в сучасні дискурси. За доби Модерну її модераторами ставали й нацистські бонзи та керівники новітніх сект. Постмодерн визнав її одним із легітимних ігрових дискурсів і пробував зробити її “модульною” частиною ширшого ігрового поля. За доби Гіпермодерну гра в традицію стає своєрідним “заповнювачем” для ідеологічної пустки.

Яскравим прикладом такого ледь не механічного “заповнення” є сучасна Росія, де відсутність (неможливість) доречної ідеології для імперської реставрації компенсують грою в традицію. До того ж для гри пропонується відверто мозаїчний конструкт, технічно зібраний із символічних і обрядових фрагментів царського періоду та радянської доби.

В Україні відсутність (неможливість) інноваційної ідеології також компенсується грою в традицію. І кожна політична сила вибирає для гри свій обрядово-символічний набір та оголошує його єдино правильним. Проте з живою традицією всі ці тестаментарно-рустикальні “солянки” мають дуже мало спільного. Та й не можуть мати. Адже живу традицію нині можна зустріти хіба в поселеннях амішів. Проте тямущі люди стверджують, що то також гра. Лише більш наближена до темряви темряв.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Казус Удовиченка На порозі “доби гіперслабкості”