Громада і коти – «синдром раптового пробудження»

Громада і коти – «синдром раптового пробудження»
Здається, спільною особливістю слов’янських націй є специфічний «синдром раптового пробудження». У кожному новому історичному циклі їхня колективна поведінка нагадує поведінку людини, яка щойно розплющила сонні очі й питає: «Де я? Що зі мною? Чим там учора все закінчилося?». Може тому нам так полюбився мемчик з котами, які повідомляють господині ранкові новини, на кшталт такої: «Наташа, нас уже всіх чіпували! Ну просто всіх!»

Якщо є в українській політиці щось несуттєве, то це історичний досвід. До нього нація підходить з твердим селянським прагматизмом: «Згадувати минуле? А що я з цього матиму?» Всі розумування щодо необхідності вчитися на історичних помилках та осмислювати набутий досвід не зустрічають жодного спротиву, але й не знаходять в масах практичного застосування. Адже питання: «Що я з цього матиму?» – спрямоване на швидкий і конкретний матеріальний заробіток. А пам’ять про минуле такого не забезпечує.

Хоча є про що згадати.

В Україні, скажімо, накопичений унікальний досвід щодо руйнівних наслідків політичного популізму. Цей досвід своїми коренями сягає доби Богдана Хмельницького, прабатька вітчизняних мітингових кумирів. На цьому досвіді можна не лише писати томи рефлексій та досліджень. На ньому, кажуть, можна побудувати не бачений ще світом Музей Популізму. Але, на жаль, все це зовсім нічого не означає для української «реал-політики», де й далі ніхто не читає партійних і передвиборних програм (А навіщо? А що я з того читання матиму?) й де панують «політичні мордочки» та плакатні слогани з двоходовими рішеннями вікових проблем.

А ще можна згадати, що на пострадянському просторі немає країни, яка б могла зрівнятися з Україною за кількістю «месій» та «народних героїв». Нація з досвідом розквіту та згасання таких яскравих феноменів як «Біле Братство», «народний Президент Ющенко», «Герой України Надя Савченко» або ж «комбат у балаклаві», мала б виробити стійкий колективний імунітет до всіх різновидів месіанства і медійного героїзму та не плекати жодних ілюзій щодо публічних кумирів.

Але стрічки ФБ знов заповнені зойками. Тепер з приводу «православного демаршу» Усика і Ломаченка. З цього приводу можна було б згадати історію однієї видатної української фігуристки, яка дуже любила фотографуватися з ювелірно неоковирним православним хрестом на грудях, але маю підозру, що «шановна громада» вже міцно забула про свої застільно-передекранні захоплення та колективні вібрації чвертьвікової давності. Й знову демонструє рецидив «синдрому раптового пробудження».

Хоча, насправді, будемо відверті: жодної сенсації не відбулося. Люди певного (вельми специфічного) середовища вкотре підтвердили свою незмінну вірність символам та шаблонам цього середовища. До них і претензії якісь висувати недоречно. Хіба вони винні в тому, що «нація – вічний підліток» не може усвідомлювати свою повноту без кумедного вклякання перед здоровенними м’язистими дядьками?

Широкі маси навіть не здатні второпати, що їх публічно, в очах всього світу, тримають за соціально та розумово недорозвинених. Що для їхнього електорального задоволення іноземні політологи шукають перспективних політичних лідерів не в середовищі університетських професорів, а серед естрадних співаків. Що ці політтехнологи абсолютно переконані: цей народ ніколи, за жодних обставин, не проголосує за професора. За шоумена проголосує. За боксера проголосує. За співака проголосує. Навіть за стару, десять разів попалену аферистку проголосує. А за професора – ні. Бо просто не зрозуміє того, що йому казатиме той професор. І не відчує до професора соціальної близькості. Як дворовий п’ятнадцятирічний гопник не відчуває соціальної близькості до відмінника в окулярах, якого з висоти своєї пацаватості вважає задроченим ботаном.

Закінчиться гостра фаза суспільного паралічу, яку у нас називають «карантином», й громада знову раптово проснеться посеред зміненого світу й шукатиме нового месію. Чи то чергового спортсмена-співака-екстрасенса, чи то черкаського мера, який здивував колективного гопника тим, що реально послав діючого президента разом з принагідними шмигалями й – «нічо єму нє била».

Вже стає страшно: а чого чекати від цього знов раптово пробудженого народу? Куди його, сердешного, мотане цього разу. На майдани чи в наливайки? Захищати від ментів бикуватих придурків чи відроджувати СРСР? Ніхто не знає.

Тому й з’явився Саакашвілі. Якщо український народ-електорат виступає в ролі пробудженої Наташі, то Микаел Ніколозович – в ролі кота, який скаже: «Всьо, приплилі! Далі так жить ніззя!»

Й народ, очманіло потрусивши своєю колективною головою, зніме з обличчя промоклу маску й запитає: «А шо такоє?»

І ми щасливо вповземо в новий цикл історії нашої Батьківщини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про ліву перспективу “Сховище Судного дня” для розумових здобутків людства