By 
Нещодавно українська влада висунула декілька пропозицій щодо врегулювання ситуації на сході країни. На Мюнхенській конференції В. Зеленський запропонував секторальне розведення сил на лінії розмежування, коли перехід від одного сектора до іншого відбувається лише після того, як спостерігачі ОБСЄ підтвердять, що на цій території немає незаконних збройних формувань. Це цікава ідея, однак її виконання залежить насамперед від доброї волі кремлівських очільників, які повинні дати наказ своїм маріонеткам з ДНР і ЛНР відвести війська.
Водночас деякі політики пропонують розглянути хорватський сценарій. Нагадаємо, у серпні 1995 року хорватська армія в рамках операції “Буря” ліквідувала самопроголошену Республіку Сербська Країна і повернула ці території у хорватську юрисдикцію. Окрім військових методів, Хорватія застосовувала також і дипломатичні, зокрема у такий спосіб була звільнена територія Східної Славонії. Хорватський військовий сценарій підтримує український експерт В. Тимчук. На його думку, досвід Хорватії може допомогти звільнити Україну від сепаратистів та російських найманців.
Звичайно, у плані є певні позитивні моменти, проте ризиків набагато більше. По-перше, будь-яка наступальна операція передбачає, що співвідношення сил наступу і оборони повинне бути не менше, ніж 3:1, тобто українська армія має щонайменше втричі переважати війська сепаратистів. До того ж наступальна операція може призвести до значних жертв серед військових, а це для української влади, яка, на відміну від російської, цінує кожне людське життя, є неприпустимим. Військові дії в містах вимагають особливої тактики та підготовки, оскільки кожен будинок може стати опорним пунктом ворога. Сепаратисти можуть прикриватись місцевим населенням як щитом, тому можливі значні втрати і серед цивільних. Та й російські війська, зосереджені на кордоні України, не слід недооцінювати: у разі відкритого наступу української армії вони можуть отримати наказ від В. Путіна захищати російськомовне населення Донбасу.
Отже, пряме військове звільнення тимчасово окупованих територій на прикладі хорватської кампанії для України наразі є малоперспективним. Натомість цікавим для нас може стати досвід Хорватії з постконфліктного врегулювання.
Після звільнення територій Хорватія провела три амністії, помилувала всіх осіб, які не брали участі у військових злочинах, погодилася на введення миротворців під егідою ООН і запровадження міжнародної перехідної адміністрації. Відтак місцева влада втратила свій вплив і головні повноваження щодо врегулювання ситуації отримала перехідна міжнародна адміністрація. Було визначено чіткі терміни у 30 діб для виведення незаконних збройних формувань. Сепаратисти змушені були покинути ці території, оскільки їхні дії суворо контролювали миротворці. Було запроваджене спільне патрулювання хорватської та місцевої поліції під контролем міжнародного контингенту. Учасники військових дій не могли входити до складу поліції. Були також проведені місцеві вибори відповідно до хорватського законодавства під наглядом міжнародних спостерігачів.
На думку деяких вітчизняних політиків, які пропонують перенести досвід Хорватії на наші землі, вибори на тимчасово окупованих територіях Донбасу можна буде проводити вже в жовтні цього року. Та хоча в Хорватії заходи з реінтеграції були доволі успішними, для України такий сценарій буде важко застосувати. На жаль, Хорватія – це не Україна, а Югославія – не Росія. У Хорватії був етнічно-релігійний конфлікт, а в Україні війна спричинена зовнішнім втручанням Росії.
Однією з головних умов реінтеграції звільнених хорватських територій було введення миротворців ООН. Росія цього у жодному разі не допустить, оскільки присутність місії на тимчасово окупованих землях передбачатиме контроль україно-російського кордону і поступове виведення незаконних військових формувань. Росія входить до складу Радбезу ООН, тому буде ветувати всі ініціативи інших країн щодо цієї проблеми. Навіть якщо РФ гіпотетично й погодиться, про що час від часу заявляє В. Путін, то вимагатиме, щоб у миротворчу місію ввійшли представники Росії. Однак як можуть бути миротворцями ті самі російські військові, які здійснювали агресію?
Росія також вимагатиме, щоб Україна погодила введення миротворчої місії з керівництвом невизнаних “республік”, що означатиме їхню легітимізацію з боку України. Окрім того, Москва хоче, щоби миротворці розміщувалися тільки на лінії розмежування, що для України також є неприпустимим. Та й для здійснення такої місії потрібен значний миротворчий контингент ООН – приблизно 20 тис. осіб. До складу місії мали б входити представники нейтральних країн, що не підтримують ані Росію, ані Україну. Здійснити усе це найближчим часом, зважаючи навіть на можливості ООН, доволі проблематично.
Проте, попри всі перепони, Українi потрiбно й надалі докладати максимум зусиль як усередині країни, так i на міжнародному рівні для врегулювання ситуації на сході та в Криму. Потрібно продовжувати переконувати українське суспільство та міжнародну спільноту в тому, що Донбас i Крим є тимчасово окупованими територіями України, від яких вона за жодних обставин не відмовиться i які рано чи пізно поверне до свого складу. Розмови про відновлення втрачених територій мають обов’язково включати не лише Донбас, а й Крим.
Також слід забезпечити проведення активної просвітницької роботи у прифронтових районах з одночасним розвитком соціально-економічної інфраструктури. Особливо важливо, щоб програми розвитку реалізовувалися iз широким залучення європейських організацій, аби розвінчувати всiлякi мiфи про ЄС та НАТО. Варто реалізувати врівноважені медіальні комунiкати, а також прагнути до досягнення узгодженої риторики на міжнародному рівні для чіткого і об’єктивного висвітлення ситуації, що склалася в Україні.
