Хто має платити за освіту?

Хто має платити за освіту?
Через чергові провальні вибори в Україні знову почали викликати духів предків, обмовляти вади неправильного народу, зіпсутого усілякими там комуністами, та виопуклювати проблеми так званої української вати. “Зелені” політики, які, мабуть, уже недовго будуть на вершині українського олімпу, щиро й ненависно коментують такі ж злісні репліки європейських солідарників, а місцеві олігархи та олігаршата знову почали укріплювати свої феоди в регіонах на тлі повзучого реваншу сталіністів-путіністів у шатах ОПЗЖ. Сумно? Отож…

Я переконаний, що всі наші біди й переваги – як колись, так і зараз – залежать від правильної освіти. Сидячи вдома й оговтуючись від вірусу, я натрапив у Facebook на статтю російського дослідника Андрія Шапілова “Зарплата російського професора в її реальному, минулому і майбутньому”, яка, хоч і була написана у 2003-му, досі викликає в людей емоції, а у вчених – гірку сльозу. У ній автор прослідковує, як змінювався оклад університетського професора від моменту запровадження вищої освіти в Росії.Щоби цифри були виразнішими, Шапілов використав історично-порівняльний підхід і зіставив оклади людей робітничих професій та викладачів університетів. Так от, коли вищу освіту лише запровадили, професори мали високі зарплати, на які утримували усю родину та навіть кухарок і прислугу. Дохід професора був у 20 разів більшим, ніж у робітника. Викладачі університетів належали до привілейованого класу.

Часто професура прирівнювалася до шляхти і у імперському Львові ситуація не надто відрізнялася від інших країн. Коли Львівська медична школа запросила з Кракова Адольфа Бека, то оселився він у розкішних апартаментах на вулиці Асника (тепер Богомольця), де жила нова львівська буржуазія. У той час університетський професор міг заробляти уже не в 15-20, а лише в 5-8 разів більше, ніж кваліфікований робітник. Навіть у радянський час оклад університетського професора визначав статус цієї сфери діяльності – інтелектуальна праця цінувалася, хоча розрізнення між працівниками інтелектуальної сфери і промисловості поступово нівелювалося.

У сучасній Україні зарплата професора остаточно зрівнялася з окладом продавця в магазині чи не надто кваліфікованого робітника заводу. Зарплата молодого вчителя в нашій країні в січні 2019 становила 3,5 тис. грн, а у вересні 2020 року зросла до 4 тис. грн. Вчитель вищої категорії має оклад 5 тис. грн, який зазвичай регулюють певними доплатами й компенсаціями, але це не надто змінює ситуацію. Освітній експерт Віктор Громовий нещодавно писав, що вчитель із зарплатою, яку пропонує держава, має мати певні кваліфікації, а саме – вміти читати, писати та доїхати до місця праці, але поза усім – ще й мати заможного чоловіка чи дружину, які б її/його утримували. Громовий також вказав, що у Києві він заробляє понад 30 тис. на місяць, однак у нього немає потреби купити житло чи авто, усе це залишилось від когось. Цих грошей йому вистачає, але лише на щоденні витрати – рік завершується без заощаджень.

Університетські викладачі у Львові теж прирівняні до пересічних продавців. Минулого року я робив татуювання у доцента ЛНУ, у якого зарплата за повне навантаження була 8 тис. грн. Він підробляє тату-майстром, щоби мати за що купувати книги та бодай запросити дівчину у кафе. У Львові ходить жарт, що викладачі УКУ – заможні люди, бо можуть дозволити собі такий “шикардос”, як викладання. Тобто викладати не для заробітку, а для розваги – це також дорого коштує! Уявіть, що ви завершили бакалаврат, потім магістратуру, далі втратили 5-6 років на дисертацію – усе це потребує не лише великих інтелектуальних зусиль, але й неабияких коштів! А після цього (в середньому – 10 років поневірянь) вам пропонують 250 доларів на місяць – і це ще повна ставка.

Ви можете мені заперечити і вказати на те, що в заможних країнах професори отримують таку саму зарплату, як і звичайні працівники, як-от зварники чи гідравліки. Звичайно, оплата інтелектуальної праці прямо залежить від суспільної моделі і заможності країни. У 2012 році вийшла книга “Paying the Professoriate: A Global Comparison of Compensation and Contracts”, де автори порівняли оклади у сфері вищої освіти 28 країн. Дослідження показало, що у сучасному світі є країни-донори і країни-споживачі інтелектуальної праці. У Китаї зарплата професора стартує від 260 доларів на місяць, а в Ефіопії оклад викладача – 860 доларів. У Канаді молодий викладач отримує майже 6 тис. доларів, а професор – 10 тис. Відчуваєте різницю між українським професором з окладом в 300 доларів і канадським, який отримує 10 тисяч?

Загалом у заможних країнах зарплата викладача становить від 6 до 10 тисяч доларів – варіюється залежно від університету та регіону. У заможній Німеччині викладач університету має статус публічного інтелектуала, щось на кшталт чиновника. Зарплата у такого освітянина-чиновника значно нижча, ніж у працівника промисловості, але він може отримати дослідницькі гранти і розмаїті компенсації. Також багато викладачів за кордоном, як і у нас, мають підробіток – хтось робить татуювання, а хтось займається репетиторством. Але наразі усе сильнішою стає тенденція зменшення окладів освітян чи переведення їх на половину ставки, оскільки ніхто не хоче брати на себе соціальну відповідальність за утримання викладача.

Водночас ситуація в освітній сфері у Львові невтішна передусім тому, що між іншими сегментами праціта освітою сформувався великий розрив. Економіст, професор Торонтського університету Річард Флорида стверджує, що якщо між найвищою і найнижчою зарплатою у регіоні є десятикратний розрив, то це погано і для міста, і для країни. Такі розриви спричиняють посилення нерівності та відтік людського ресурсу. Якщо ми припустимо, що найвища зарплата у сегменті IT у Львові становить 4-5 тисяч доларів на місяць, а оклад провідного професора не сягає 400-500 доларів, то маємо саме десятикратний розрив. І якщо між виробництвом і освітою у XIX ст. перевага надавалася працівникам університетів, а не підприємств, то вже у XXI ст. розрив між професором і менеджером становить десятикратний розмір, не на користь освіти. Куди можна потрапити з такою моделлю суспільного розвитку? Звичайно ж, нікуди, тобто туди, де ми зараз і є – у сегмент країн третього світу, які якщо й розвиваються, то хіба завдяки природним ресурсам.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Освіта на часі Українська мова в школі: битва виграна, але війна триває