Хто ми на тридцятому році незалежності?

Хто ми на тридцятому році незалежності?
Як самоідентифікація українців визначає успішність країни? Уже незабаром ми святкуватимемо 30-ліття незалежності України. Така кругла дата – добра нагода озирнутися на минуле, згадати досягнення країни й народу, оцінити втрачені можливості, а також спробувати проаналізувати їхні причини – без цього складно пояснювати провали, але ще важче планувати успішний розвиток у майбутньому.

Говорячи про причини успіхів і невдач, передусім системних, не можна оминути тієї призми цінностей, через яку ми дивимося на світ довкола. Адже наш світогляд визначає те, як ми сприймаємо меседжі політиків, як легко ми можемо відділити зерно від полови у виборчих обіцянках, а відповідно й те, за кого ми голосуємо, за які зміни. Саме наш світогляд визначає, наскільки ми можемо розібратись у тому, чим потрібно пожертвувати сьогодні, щоб надбати в найближчому майбутньому.

30 років тому за один день українці фактично змінили економічну модель, щоправда, не розуміючи цього повною мірою. Змінили з адміністративно-командної економіки, коли ціни, зарплати, робочі місця, виробничо-логістичні ланцюги були стабільними та прогнозованими (інколи десятиліттями), на перехідну до ринкової, за якої потрібно платити ринкові ціни за блага, боротися за ринки збуту і своє місце під сонцем.

Проте, звісно ж, усвідомлення нових економічних реалій прийшло не відразу зі здобуттям незалежності. Та й не могло прийти: вкрай складно викоренити звички, правила й уклади, за якими люди жили кілька поколінь. Мешкання в Радянському Союзі в умовах адміністративно-командної економіки визначало і спосіб мислення індивіда – глибоке покладання на державу, яка гарантує мінімальні блага і стабільність. Звісно ж, не просто так, а в обмін на широкий перелік людських прав і свобод.

Але цей індивідуальний патерналізм, посіяний у головах майже всіх, створював і колективний, коли патерналістичне ставлення великою мірою проявлялося навіть у діях державних інститутів, груп осіб, що формували владні структури. Відповідальні чиновники й навіть найвищі посадові особи не усвідомлювали, що, наприклад, газ тепер надходить з іншої країни, тож платити за нього потрібно в повному обсязі, а якщо ні, то рано чи пізно це стане важелем впливу Росії на Україну. Пересічні громадяни не розуміли цього й поготів. Пізніше, в умовах економічної кризи, що розгорталася, це додатково ставало бар’єром для влади, щоб перейти до нових економічних реалій на ділі.

Згодом борги за російський газ стали причиною нерівноцінного поділу Чорноморського флоту, зокрема під час укладення Масандрівських угод 1993 року. Потім відбулося ще кілька суперечок. Відтак через неготовність вводити ринкові ціни за газ на тлі невигідного контракту були укладені Харківські угоди, що певною мірою теж сприяли анексії Криму. Чи за таким сценарієм розвивалися б події, якби у свідомості українців був прагматизм, розуміння нових реалій, готовність до болючих змін, як це було в часи реформ Бальцеровича в Польщі?

І зрештою, тотальна неготовність – як влади, так і громадян – здійснювати реформи енергетичного сектору є й сьогодні. На тлі неплатоспроможності значної кількості українців, патерналістичного підґрунтя в колективному несвідомому до влади приходитимуть політики-популісти, що легко обіцятимуть зниження тарифів і цін, яке, щоправда, не обов’язково відбудеться. А натомість маємо кризу в енергетиці, що все більше поглиблюється.

Нещодавно Український інститут майбутнього провів фокус-групове дослідження, щоб визначити, ким себе бачать українці й ким вони планують стати в майбутньому.

Тож якими є українці сьогодні? Наскільки ми ментально відірвалися від радянської реальності, яку формально покинули 30 років тому, чи перейшли у якісно нову в нашій свідомості?

Прикметно те, що згідно з цим дослідженням українці визначають себе відмінними від росіян, заперечують сакралізацію влади, як це є в Росії. У відповідях і міркуваннях українців також видно, що ми вже відійшли від СРСР та “homo soveticus”, проте колективна свідомість не готова до “різноманіття у всьому”, яким пронизаний сучасний світ. Зважаючи на світобачення наших співгромадян, можна стверджувати, що Україна – уже не “совок”, проте ще й не Європа в тій моделі цінностей, які вона несе.

Певною мірою парадоксальним є те, що залишки патерналізму в нашому колективному підсвідомому існують поруч із недовірою до влади. Ми очікуємо й навіть вимагаємо від влади високого рівня турботи, економічного зростання й покращення нашого добробуту, але перестаємо їй довіряти невдовзі після того, як обираємо. А чи ця недовіра дає змогу якійсь владі провадити зміни, а особливо – болісні реформи?

З одного боку, ми вважаємо українців розумними і працьовитими, а з іншого – не довіряємо владі, яка представлена із нас же, українців. Зрештою, вільнолюбство, яким ми наділяємо себе і яким пишаємось, не дає нам надовго об’єднатися навколо однієї ідеї, стати згуртованими. На основі цієї недовіри до влади зростає запит на прихід ефективного управління, передусім – в особі Євросоюзу, і на теоретично можливу появу внутрішнього “героя”, який наведе лад і задовольнить запит на патерналізм.

Вкорінений патерналізм має й інші прояви, що стосуються майбутнього. Так, багато хто думає, що покращення мусять з’явитися самі собою, тобто відповідальність щодо майбутнього пересічні українці покладають на долю чи щасливий випадок, а не на власні сили.

Про те, як українці бачать самі себе, а також про інші висновки фокус-групового дослідження – і радісні, і часом не надто втішні, ви можете почитати в цьому дослідженні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Державники й патріоти Чому полетіли голови в Нафтогазі?