Ігри Орла і Панди: розставляння фішок

Щодо процесу, який називають “глобалізацією”, завжди було багато ілюзій. Навіть не ілюзій, а міфів. В одному з них йшлося про те, що глобалізація – неминуче майбутнє людства. Що прагнення і великих ринків, і дрібних базарчиків до злиття у єдиному всепланетному компендіумі – логічне, органічне й непереможне. І що кожного, хто ляже колодою на цьому шляху, буде тричі проклято й негайно відправлено до безодні фінансового, цивілізаційного та політичного забуття.

Творці цього міфу, зрозуміло, не сумнівалися, що флагманами, законодавцями трендів та головними одержувачами вигоди від процесів глобалізації будуть старі демократії. Адже саме вони мають найрозвинутіші фінансові агрегати, повний спектр виробничих потужностей та платоспроможне населення.

Ще на початку століття той, хто б поставив під сумнів цей прогноз, ризикував не лише репутацією аналітика. Але пройшло десять років, і стало зрозуміло, що глобалізація не хоче йти прогнозованим шляхом.

У неї виникла своя суверенна логіка, згідно з якою ролі і позиції у театрі планетарної економіки не роздаються, а виборюються. А “світовою майстернею” відповідно стала не та країна, де найдорожчі майстри, а та, де невибаглива і жорстко контрольована робоча сила здатна виробляти недорогі копії оригіналів, створених найдорожчими майстрами.

Простіше кажучи, тренди глобалізації задає не “золота каста”, а масовий споживач. Тож і шляхи тих трендів ведуть не до всесвітньої перемоги свободи і стилю, а до, образно кажучи, тріумфу того цеху, де не дуже ситі й зовсім не вільні робітники 14 годин на день тупо й одноманітно втілюють крадену ідею у ширпотреб.

Відтак, згідно з суверенною логікою глобалізації, гроші широкими ріками потекли не так до кишень людей “вільного світу”, як у комори тих бюрократичних інституцій, що історично впевнені у вищості колективної волі над прагненнями окремого індивідуума. Мало хто сумнівається, що ці бюрократії пропонують майбутньому глобалізованому людству не світ затишних коворкінгів і кав’ярень, а трудову казарму, оптимізовану філософією Шан Яна і технологіями штучного інтелекту.

І пальцем у небо влучили ті, хто думав, що глибоке редагування стратегій та практик глобалізації є лише тимчасовим капризом правих популістів або ж примхою химерного дідуся Трампа. Усе значно складніше.

Химерний дідусь химерно зійшов зі сцени, але його наступники – котрих деякі досі за інерцією вважають “ліваками” – чітко дали зрозуміти, що фрагментування процесів глобалізації ніхто не планує зупиняти. І що перспективна “холодна війна”, тепер вже між Орлом і Пандою, й далі набуватиме все чіткіших контурів.

Для владних еліт України ця маніфестація може стати чи не останнім попередженням про те, що настав час прощання з милими провінційними міфами про наше місце у світі. Що варто підбити підсумки тридцятирічних хитань і зрештою визначитися з курсом.

Першою проблемою є те, що Україна, попри всі заклики та мітингові гасла, так і не виборола для себе притомної ролі у глобальній виставі “Орел проти Панди”. Самоусвідомлення вітчизняних владних еліт нині ледь-ледь досягло розуміння того, що таку роль саме виборюють, а не купують чи випрошують. Щоправда, залишилися запитання: як виборюють і в кого?

Тож непоспішлива свідомість так і не визначилася, хто для нас Орел і хто – Панда? Наш політикум ніяк не може публічно і концептуально визнати, що в європейському “зоопарку” на нас чекають не раніше другої третини (або й другої половини) поточного століття. Та й то за умови, що ми погодимося на цивілізаційну стери… тобто фінляндизацію. Але та третина (половина) ще дуже далеко. А глобальна гра “на вибивання” вже почалася.

Ми “зависаємо” у незручній позиції корумпованої та політично нестабільної аграрної країни, яку за певних обставин можна зробити розмінною монетою в іграх Орла і Панди. Тим паче, що ворожий Ведмідь у цих іграх може відігравати роль “золотої акції”. Нас рятує лише те, що у Ведмедя прогресуючий великодержавний маразм, і він не здатний (поки що) зайняти прагматичну позицію.

Також не варто забувати, що наші еліти завжди були провінційними (якщо не хуторянськими). Себто завжди готовими, за гроші та добре слово, підтримати будь-які маразматичні вимоги ззовні. Один “політичний хуторянин” майже безкоштовно віддав ядерний арсенал і сказав, що ми надто бідні для ядерної зброї. Інші так само легко роздавали направо і наліво (іноді й просто кидали котові під хвіст) позиційні пріоритети, освоєні ринки збуту, шматки суверенітету. “Хуторян” цікавила не побудова оригінальної України, а власна кишеня та нікчемні атрибути протокольної “поваги”, які надаються за посадою.

Після 2014 р. до вищого ешелону влади зайшли команди “правих прогресистів”. Апогей їхньої інституціональної активності припав на урядування А. Яценюка, а апогей фестивальності (чи то гіпермодерної маніфестальності) – на ті кілька місяців, коли кабінети на Грушевського займав уряд О. Гончарука. Здавалося, на відміну від “хуторян”, “прогресисти” реалізують дорожню карту реформ. Не сталося. Натомість після короткого спалаху притомності почалося перенесення акцентів з державних на корпоративні. Але корпораціям в театрі Орла і Панди відведені місця не на сцені, а либонь у партері.

Світ мобілізується, а більшість наших лідерів й далі не годна зійти з рейок провінційної “хитрожопості”. Лідери все ще в образі простуватих “захисників народу”, які на вимоги МВФ суворо суплять брови та обіцяють лягти грудьми на кредитну амбразуру в ім’я стареньких бабусь та корупційних схем “соціальної держави”. Вони й далі виставляють на аукціон геополітичну значущість України, мурчать й відводять очі, коли їх прямо запитують: “Ви за Орла чи за Панду?”.

Подейкують, що за кілька місяців уся ця “амбівалентність” закінчиться. Кажуть, для Орла принципово, щоби його політична орбіта пролягала не на західних, а на східних рубежах української державності. Подейкують також, що така перспектива стане ледь не залізобетонним трендом після того, як Ведмідь з’їсть Зайця з Біловезької Пущі. Що цього вже не уникнути. І що поглинання заячої тушки відбудеться у такому турборежимі, якому й ВР позаздрить.

Така перспектива декого лякає своє однозначністю. Бо ми вже, воленс-ноленс, звикли до анархії-лайт й навіть встигли її полюбити. А деякі – на ній заробити, й немало. Проте більшість розуміє, що гірше не буде. Можливо, навіть нашим елітам нова реальність врешті-решт сподобається. Ми ж не з книжок знаємо, що у вузьких коридорах необхідності є свій позитив – там неможливо заблукати.