Ілюзія контролю

Ілюзія контролю

На Заході частішають заклики до України обміняти землю на безпеку, але наразі складно знайти компромісний варіант, який би задовольнив і Україну, і Росію. Ключовим пунктом такого сценарію для України міг би бути лише вступ до НАТО, а Росія наразі погоджується тільки на український нейтралітет. Найгірше для України, що в цьому позиції Москви та західних столиць збігаються.

Нещодавно західна преса писала, що Україна перебуває на порозі програшу, а теперішнє виділення $61 млрд. американської допомоги називала «виграшем часу», котрий «трохи протримає Україну на плаву». Хоча якби не ця допомога Україна могла б втратити ще більшу частину своєї території через великий наступ РФ, який очікується на початку літа.

Як пише видання The Economist новий пакет хоч і посилить оборону України, його недостатньо для того, аби деокуповувати території, які захопила Росія. Іншими словами, цей пакет допоможе нам у глухій обороні і в затягуванні позиційної війни ще принаймні на рік. А після цього господарем Білого дому може стати Дональд Трамп.

$61 млрд  виглядає великою сумою, але приблизно стільки ж США надали Україні за перші півтора року війни. Тож новий пакет допомоги буде використано вже 2025 року. Ба, більше – «навіть якщо кошти залишаться, до того часу новообраний президент Трамп може вирішити не використовувати їх. Якщо ж Байдена переоберуть, то деморалізуючу битву, яка щойно відбулася, доведеться вести знову наступного року. Тому цей останній американський пакет може стати останнім», – наголошує The Economist, зазначаючи, що ймовірно, ця війна затягнеться на довгі роки.

Росія може собі дозволити воювати роками, але невідомо, скільки ще Україна зможе воювати з простягнутою на захід рукою. Війна в кредит, зброя як милостиня, а ціна поразки – втрата української незалежності. В історії було небагато воєн, де одна зі сторін так критично залежала від іноземної допомоги.

При цьому навіть цю допомогу доводиться чекати місяцями, а її левова частина осідає в кишенях постачальників. До прикладу, «рекордний» пакет допомоги від США на понад $6 млрд. в кредит за програмою USAI, офіційно означає, що уряд США замовляє у військових корпорацій озброєння для України, яке ще треба виготовити. Але оскільки часу немає, то неофіційно, Україні дадуть старе озброєння американської армії, за вартістю нового, яке корпорації невдовзі виготовлять на заміну. Наші західні партнери рідко допомагають, якщо не зароблять на допомозі двічі, а той тричі. Це найголовніше, що українцям варто знати з домашнього завдання про західні цінності.

Подвійні стандарти Заходу особливо гостро відчуваються напередодні наближення цьогорічного саміту НАТО у Вашингтоні. Минулого року провладні експерти виправдовували відсутність запрошення України до Альянсу на саміті у Вільнюсі планами запросити Україну в 2024 році напередодні виборів у США. Мовляв, перемога України мала стати козирем передвиборчої кампанії Байдена. Але цьогоріч нам знову кажуть не очікувати і сподіватися на вступ після війни, котра може затягнутися на десятиліття і навіть завершитися нашою поразкою.

Попри прямі заяви російських чиновників, що РФ воює проти Заходу, наші західні партнери не відмовляються від ілюзії вирішити російську проблему руками самих українців. Заяви європейських політиків, зокрема міністра оборони Польщі про примусове повернення українських чоловіків з-закордону – з цієї ж сфери. Досвід захисту Ізраїлю, який не є членом НАТО і щодо якого, до прикладу, Британія не має оборонних зобов’язань – засвідчує міфічний характер боязні ескалації та «червоних ліній» у подвійних стандартах країн Заходу.

З огляду на такі подвійні стандарти, обіцянки євроатлантичної перспективи України виглядають як мантри про перемогу з «Єдиного телемарафону». Як зазначає політолог Петро Олещук «відмова НАТО від запрошення для України вступити до Альянсу на найближчому саміті – це просто спроба залишити поле для маневру у майбутніх переговорах та торгах з росіянами, аби потім можна було “продати” український нейтралітет як умову “політичного врегулювання”». НАТО, великою мірою, є збройною корпорацією, акціонери якої не хочуть втягуватися у війну з сильним противником, не відмовляючись від маленьких переможних воєн в Афганістані чи Югославії. 

Стратегія Вашингтона у цій геополітичній грі з Москвою нагадує афганський сценарій і полягає у затягуванні війни, після чого росіяни мають «втомитися»

і погодилися на якесь «врегулювання». Згідно з задумом американських стратегів, за цей час або осел – тобто Путін – здохне, або падишах помре – «ерефія» виснажиться тривалою колоніальною війною. Саме щоб «варити жабу  –  тобто Росію – на повільному вогні», Україні не дають достатньо зброї для перемоги, залякуючи нас російським ядерним ударом, якщо Москва стоятиме перед загрозою розгрому. Нам дають рівно стільки, щоб ми могли оборонятися. Але й затримки західної зброї не суперечать плану виснаження Росії – вони створюють для Кремля ілюзію можливості перемоги, а коли Росія напружує ресурси для наступу – Україні знову дають підкріплення.

Помилкою західних кабінетних стратегів є оцінка російської війни як колоніальної. Подібно до американських воєн у В’єтнамі чи Іраку, така війна є необов’язковою, ведеться десь далеко від метрополії і припиниться, коли стане невигідною. Але у Вашингтоні не враховують, що для кремлівського режиму це не колоніальна війна, а – екзистенційна, від результатів якої залежить їхнє перебування при владі і саме існування російської імперії. І гроші та людські життя для Москви тут не мають значення так само, як для звіра, загнаного в глухий кут.

Поки на Заході вважали, що грають з Кремлем у геополітичну шахову партію, дозуючи підтримку України та «контролюючи ескалацію», Москва сконцентрувала ресурси для продавлювання українського фронту. Поки в західних центрах прийняття рішень уявляли себе стратегами, що водять за носа засліпленого люттю російського ведмедя – проявилися політичні проблеми західних демократій, де будь-яке питання, в тому числі й оборонне, можна поховати під роками дискусій. Катастрофічно залишатися в полоній ілюзій контролю над міжнародною ситуацією, якщо чимало процесів західні лідери дедалі менше контролюють навіть у власних країнах.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Чи поступиться Зеленський владою заради країни? Війна без Америки: план “Б” для України