By О. В. Мельничук, аспірант кафедри глобалізму,
євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ
Нещодавні події, що трапилися в Україні та світі, призвели до зміни ставлення спільноти до засобів масової інформації як чинника забезпечення незалежності критичної інфраструктури держави.
У 90-х роках ХХ століття поняття “критична інфраструктура” було введено в нормативно-правові документи та практику міжнародного спілкування на дипломатичному рівні, в науковому та діловому колах. Зазвичай терміном “критична інфраструктура” позначають об’єкти, порушення функціонування або руйнування яких призведе до найсерйозніших наслідків для соціальної та економічної сфери держави, негативно вплине на рівень її обороноздатності та національної безпеки.
Як правило, до критичної інфраструктури відносять енергетичні та транспортні магістральні мережі, нафто- та газопроводи, морські порти, канали швидкісного та урядового зв’язку, системи життєзабезпечення мегаполісів і утилізації відходів, служби екстреної допомоги та реагування на надзвичайні ситуації, високотехнологічні підприємства та військово-промислові комплекси, а також центральні органи влади.
Парламентська асамблея Ради Європи наголошує на важливості принципу свободи засобів масової інформації. Свобода слова в ЗМІ ‒ необхідна вимога демократії. Для забезпечення участі громадськості в демократичному процесі прийняття рішень потрібно, щоб суспільство було добре поінформоване і мало можливість для вільної дискусії. Одні з умов членства в Раді Європи ‒ демократія і верховенство права. Отже, держави-члени повинні самостійно постійно моніторити стан власної демократії.
Оприлюднення у 2014 році січневої телефонної розмови помічника держсекретаря США Вікторії Нуланд з послом США в Україні Джеффрі Пайєттом підняло на поверхню давню проблему втручання країн Заходу у внутрішні справи України, адже Нуланд надавала свої рекомендації Пайєтту стосовно подальшого розвитку подій в Україні. Цей скандальний діалог став гарячою темою для багатьох ЗМІ. Особливо смакували росіяни. На тлі серії українських заяв про “російську медіа-змову”, ЗМІ Росії розгорнули інформаційну контратаку, перекладаючи вину на західних політиків. Із цього й виник двотижневий російський “інформаційний шум”.
Розкручуючи цей інформаційний привід російські спецслужби акцентували увагу на існуванні в Україні інформаційних суб’єктів, що фінансуються Заходом і створюють антиросійський інформаційний фон. Інформаційні схеми надання допомоги, що фінансуються з боку західних центрів, в Україні не викликають здивувань і майже вважаються нормою, а це може становити загрозу для незалежності інформаційного простору та свободи висловлення власної думки громадян.
Сьогодні в Україні діяльність неурядових організацій з іноземним фінансуванням не заборонено. Зарубіжні фонди, центри соціально-політичних досліджень, організації надання допомоги та інші “сприяючі” утворення зараз дуже популярні. Серед них: організація “Права людини”, Український центр незалежних політичних досліджень, Школа політичного аналізу Києво-Могилянської академії та інші. На офіційному сайті Національного фонду США в підтримку демократії опубліковано перелік організацій, що отримують таку фінансову підтримку.
Національний фонд демократії (National Endowment for Democracy) – американська організація, заснована конгресом США в листопаді 1983 року, фінансується з федерального бюджету. Цей фонд дотує чотири автономні структури, які згодом скеровують ці кошти партіям, асоціаціям, профспілкам і спілкам підприємців, а саме: Американському центру міжнародної трудової солідарності; Центру міжнародного приватного підприємництва; Міжнародному республіканському інституту; Національному демократичному інституту міжнародних справ. Основні напрямки роботи фонду – підтримка торгівлі, сільського господарства, економіки, охорони здоров’я, екстрена гуманітарна допомога, сприяння запобіганню конфліктів, а також підтримка демократії у понад 100 країнах світу, зокрема і в Україні.
Подібно американському Національному фонду демократії, в Європі функціонує “Всесвітній рух за демократію” (ВРД), який об’єднує активістів, практиків, науковців, політиків і спонсорів. Організація функціонально складається з мережі демократичних організацій, бази учасників ВРД і джерел фінансування. Свою діяльність вона поширює на країни Центральної і Східної Європи, Євразії. На офіційному сайті ВРД розміщено список десятків фондів допомоги, тобто джерел фінансування демократичних програм. Серед них: Британська Рада, Світовий банк, Інститут “Відкрите суспільство”, Міжнародний республіканський інститут, Міжнародний центр з прав людини і демократичного розвитку, Національний демократичний інститут міжнародних відносин та інші.
Крім американських та європейських структур, в українському інформаційному полі працюють і організації сусідніх держав: Польський Інститут Середньої і Східної Європи; Румунський культурний інститут ім. М. Емінеску, Інститут політичних наук і міжнародних відносин, Фонд за правову демократію; Угорська філія Інституту “Відкрите суспільство” та інші. Усі вони здебільшого фінансуються Фондом Сороса. Їхніми основними завданнями є створення і підтримка програм в галузі охорони здоров’я та громадських ініціатив, які сприятимуть розвитку ідей і механізмів відкритого суспільства в країнах Східної Європи.
Отже, сьогодні в інформаційному просторі України функціонально присутні іноземні елементи впливу, які можна умовно розділити на “Схід” та “Захід” – два зовнішні інформаційні генератори приблизно однакової сили. Та існує різниця в інформаційних потоках, які вони випромінюють – один працює у підтримку нових політичних задумів України, а інший йде в розріз із політикою держави.
Присутність в державному інформаційному полі “сторонніх” підсистем не слід сприймати як кризу системи. Інформаційна політика повинна вибудовувати систему інформаційної безпеки з урахуванням середовища свого існування. Критерієм здорового інформаційного поля є прийняття розумних державних рішень при стабільній політичній системі в країні, будь-яка зміна в стані інформаційного поля має ретельно аналізуватись. За активності в межах однієї тематики і одночасного стабільного збільшення числа осіб, що змінили свою точку зору на таку, яка несе в собі загрозу раціонального вирішення, ‒ мова уже про інформаційну операцію.
Ступінь критичності інформаційного простору держави слід пов’язувати з: кількістю іноземних інформаційних суб’єктів; потенціалом впливу інформаційного продукту того чи іншого суб’єкта; здатністю впливати на свідомість громадськості групою інформаційних суб’єктів. Якщо підсумком інформаційної кампанії стали здорові політичні рішення й відбулися позитивні зміни в суспільстві, то можна зробити висновок про її позитивний вплив, а в іншому випадку – про шкоду інформаційних дій.
Присутність зарубіжних неурядових організацій і різних фондів в Україні повинні відстежувати інформаційні аналітики та контролювати компетентні органи. Їхня діяльність має спрямовуватись на допомогу, а не нанесення шкоди суспільству. Організації інформаційного тероризму не повинні діяти в українському інформаційному просторі. На передній план у формуванні інформаційної політики повинні вийти законодавчі норми, які сформують основну концепцію, тобто необхідно визначити кому і як можна працювати в інформаційному полі України.
