Інформаційне суспільство

Інформаційне суспільство
Інформаційне суспільство – це соціологічна концепція, яка визначає виробництво та використання інформації головним фактором розвитку суспільства. Концепція інформаційного суспільства конкретизує теорію постіндустріального суспільства.

Прибічники теорії вважають, що утвердження інформаційного суспільства відбулось завдяки домінуванню інформаційного сектору економіки. У процесі його становлення капітал і праця, які є основою індустріального суспільства, поступаються інформації та знанню. Революціонізуючі дії інформаційних технологій призводять до того, що в інформаційному суспільстві класи змінюються соціально недиференційованими “інформаційними спільнотами”, які виробляють інформаційний продукт, користуючись певною інформаційною свободою, політикою та механізмами її реалізації.

Інформаційна свобода стала одним з основних здобутків незалежної України. Однак сьогодні інформаційне поле держави характеризується гіпердевіацією (жорстокість, агресія, цинізм, “цінності” кримінального світу, сексуальні збочення тощо), що призводить до формування викривленого світогляду та ціннісної дезорієнтації населення. Все це відбувається через негативні прояви глобалізації та лібералізації.

Український інформаційний простір продовжує формуватися під могутнім впливом зовнішніх факторів. Істеблішмент сприймає відкритість інформаційного простору як аксіому, не зважаючи на крихкість інформаційного поля та слабкість органів державного управління. Втрата важелів впливу на інформаційні процеси може призвести до значних негативних наслідків для майбутнього країни. Саме тому надзвичайної актуальності набувають проблеми державного впливу: регулювання інформаційних потоків, ліцензування, квотування, стимулювання, створення відповідних умов для випереджаючого розвитку українського інформаційного виробництва тощо.

Позитивний зарубіжний досвід свідчить, що провідним інструментом реалізації національних інтересів в інформаційній сфері є право. Процеси глобалізації та лібералізації, які поширилися на політичні, економічні та соціально-гуманітарні інтереси, позначилися доволі своєрідно. Справа у тому, що існуюча законодавча база у сфері мас-медіа є надто демократичною і ліберальною. Формували її ще в середині 90-х років за взірцем західних країн, коли процеси приватизації, роззброєння, децентралізації, роздержавлення, лібералізації економіки, торгівлі тощо в Україні були детермінантами демократичного поступу.

Така поспішність з адаптацією (формальне пристосуванство) не могла не спровокувати низку серйозних помилок. Будь-яка держава має створити захисні функції в життєво важливих сферах – економічній, військовій та інформаційній. Однак в українську нормативно-законодавчу базу цього не заклали. Тоді законодавці орієнтувалися на європейські пріоритети й цінності. Але ж Франція, Німеччина, Велика Британія свою державницьку ідеологію вибудовували століттями, і на момент створення у них, наприклад, громадського мовлення, вони вже мали власне інформаційне законодавче поле з потужним механізмом захисту національних і культурних цінностей. Тому нині в європейських країнах, незважаючи на тенденції полікультурності, нема необхідності відроджувати історичну пам’ять чи захищати державу мову.

Протягом останніх років західні фахівці, зокрема представники ОБСЄ, неодноразово проводили експертизи українського інформаційного законодавства, котрі підтвердили його відповідність європейським нормам. Однак варто лише глянути на базові закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформаційні агентства”, “Про державну таємницю тощо, щоб зрозуміти шаблонність законодавства.

Якщо формальний бік справи не викликає значного занепокоєння, то проблема недотримання встановлених норм усіма суб’єктами інформаційних відносин, зокрема органами державної влади, є цілком реальною. Складовою цієї проблеми є також несистемність та розмитість формулювань української правової політики в інформаційній сфері. Значна кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення певних тактичних завдань, задоволення кланових інтересів, часто без урахування стратегічних орієнтирів та реальних українських умов. Прикладом цього є спроби перегляду законодавства щодо дозволу рекламування алкоголю та тютюну. Ба більше, у законах фактично відсутні визначення конкретних механізмів оприлюднення інформації, документів, що мають публікуватися. Не встановлені терміни цієї діяльності, майже відсутні норми прямої дії щодо фінансового та кадрового забезпечення тощо. Багато питань функціонування інформаційної сфери досі не врегульовані на законодавчому рівні, зокрема проблеми інфраструктури, діяльності ЗМІ та інформаційно-аналітичних установ.

Через історичні чинники в Україні склався цілком відмінний від західноєвропейського погляд на договір – одну з основ сучасного права. Більшість суспільних стосунків регулювалися звичаями, неформальними домовленостями. Низка факторів, зокрема тотальне фізичне і духовне винищення українського народу не сприяла формуванню європейської правової культури. Тоді українців непокоїло інше – вижити! Однак це не знімає відповідальності з існуючого державно-правового істеблішменту за впровадження безпорадно-ліберального законодавства, згідно з яким усі вільно і безкарно хазяйнують у нашому інформаційному домі, поетапно зміцнюючи свої позиції.

Впродовж останніх 20 років після проголошення незалежності України ведуться безплідні дискусії навколо громадського телебачення. Однак фахівці зазначають, що “громадське мовлення створювалося і розвивалося в країнах Західної Європи лише на базі державних мовників, і нині їхній інформаційно-частотний ресурс становить майже 40%, а решта 60% залишилися комерційними. Водночас наша держава, на жаль, нині володіє менш ніж 10% інформаційного ресурсу[1]”.

Імена власників медіа-ресурсів часто засекречені. Але чому? Невже це та транспарентність і демократичність? А може в інформаційній сфері гроші пахнуть по-іншому? Саме так! Вони тхнуть антиукраїнством, побудованим на шахрайстві ідеологічних ресурсів та бюджетних коштів. Споживачам інформації важливо знати імена медіавласників, щоб усвідомлювати рівень об’єктивності ЗМІ.

Інформаційне поле України корелюється з такими поняттями як інформаційний суверенітет, безпека, війна, терор і тероризм. Зокрема в інформаційній війні будь-який засіб, як-от телебачення, радіо, кіно, інтернет, література, журнали, газети, реклама, театр, естрада, мода тощо, стає джерелом впливу на психіку людей. Хто і як проникає нам в мозок, примушуючи приймати певні рішення? Як одна держава може впливати на населення іншої?

Проблеми, що спіткали інформаційне поле України, є і в економічній та політичній сферах. Вони ж і спричинили негативні наслідки для українського суспільства – скорочення, витіснення на периферію чи навіть знищення української мови, культури та мистецтва. “Український інформаційний простір не є цілісно українським – за державними національними інтересами і пріоритетами, мовою і культурою. Він насичений ворожою ідеологією, яка не працює на згуртування нації, а часто має антиукраїнську спрямованість”[2].

З метою зміцнення інформаційної безпеки необхідно постійно аналізувати цілі інформаційної війни проти України, досліджувати контекст інформаційної кампанії, оперативно визначати структуру кожної пропагандистської організації, цільову аудиторію на яку здійснюється вплив, розкривати і вивчати техніку впливу, виявляти реакцію аудиторії; визначати канали інформаційного впливу, розробляти та пропонувати системи контрпропаганди тощо.

 Необхідно реформувати інформаційне законодавство з урахуванням усіх сучасних загроз, встановити жорсткий державний контроль над процесами в інформаційному просторі України із застосуванням санкцій проти порушників законодавства (позбавлення ліцензій для ЗМІ, штрафи, ув’язнення). Варто також сприяти розвитку національного інформаційного продукту, а не іноземного.

Отже, інформаційний неукраїнський простір у нашій країні є не ландшафтом утвердження державницьких національно-культурних, духовно-історичних цінностей, а полем заробітку, збагачення та активного зомбування суспільства у антиукраїнських ідеологічних орієнтаціях.

Державним органам слід розглядати інформаційні ресурси як національний феномен нарівні з надрами, землею, повітрям, водою, і карати за зниження його якості або ж порушення чинного інформаційного законодавства. Вироблення якісної інформації є запорукою інформаційного суверенітету – базової складової національної безпеки України.

 

[1] Набруско Віктор. Чи стане Україна господарем у власному інформаційному просторі?/ В. Набруско//Дзеркало тижня. – 2008. – №34, 13 вересня.

[2] Телекритика: Українські об’єднання інтелігенції звернулись до Ющенка із пропозицією щодо вирішення проблем національного інформаційного простору

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ