By Якщо глянути на історію української інтелігенції, то не важко буде зауважити прикрий, але очевидний факт – її долі не позаздриш. Упосліджена в рамках східної і західної імперій, фізично нищена й репресована в періоди розгулу тоталітаризмів, вихолощена і зомбована в часи радянського “промивання мізків”, зубожіла і неавторитетна в пост-перебудовній Україні. Все це можна зрозуміти і пояснити. Важче аргументувати, чому і тепер бути інтелігентом в Україні ні вигідно, ні престижно.
Може це просто зайва верства, якої українське суспільство не потребує? Але якщо таке запитання поставити нині на уявному референдумі, то зовсім не виключено, що наше значною мірою дегуманізоване суспільство і наші деморалізовані еліти дали б ствердну відповідь – так, зайва. А це означає, що інтелігенція, якщо хоче вижити і відновити статус, то власними силами повинна повернути собі пошану народу і потрібність для еліт. Але для цього їй треба добре усвідомити, ким є інтелігент і яка його місія.
Інтелігенція – соціальна група, що складається з осіб, професійно зайнятих творчою розумовою працею, розвитком та поширенням культури, виконанням специфічних функцій управління у виробництві тощо. Тобто вчителі й лікарі, інженери й архітектори, артисти і письменники, юристи й офіцери тощо. Престиж цих професій у різний час і за різних обставин то зростає, то знову зменшується. Однак питання статусу інтелігенції як суспільної верстви – це не тільки справа професійного престижу. Мусить бути щось вище, що творить із професійно неоднорідної групи “працівників гуманітарної сфери” явище національної інтелігенції.
Що ж це “щось вище”? Передусім – це відчуття місії. Традиційним її розумінням є освіта і виховання народу. Для здійснення такого амбітного завдання вкрай важливими є два критерії: довіра і повага. Обидва ці поняття мають оціночний характер, тому їх треба заслужити, вони не даються автоматично з набуттям професійного статусу. Адже лікар чи вчитель можуть принести тілесне чи духовне зцілення, а можуть завдати кривди. Тож сама посада не дає нічого. Повага виникає до людей, які можуть допомогти, а довіра до тих, що хочуть. Тобто інтелігенцію як спільноту творить сума індивідуальних чеснот її представників. Тільки тоді інтелігенція стає взірцем для так званого простого народу, предметом його гордості перед іншими народами. Але також тільки тоді інтелігенція стає тим середовищем, з якого виходять представники еліт: управлінських, інтелектуальних, артистичних тощо.
Сьогодні ж в Україні інтелігенція не відповідає цим критеріям. Еліти, що формуються за кланово-олігархічною системою зовсім не зацікавлені в залученні тих, хто міг би бути представником національної інтелігенції. Прості ж люди не очікують на допомогу інтелігенції, бо бачать її безпомічність, і, звісно ж, не можуть вважати її взірцем, оскільки представники інтелігентських професій самі ледве дають собі раду. Часто навіть гірше, ніж такі малошановані групи як “торгаші” чи “заробітчани”.
Однак чи становила українська інтелігенція колись шановну спільноту, чи була статусним явищем національного життя? Так. На “великій Україні” – до революції 1917-го і в перші роки радянської влади, а в Галичині, на Закарпатті й Буковині – до початку і в перші роки Другої світової війни. Обидві ці групи дещо різнилися традиціями і обставинами формування, але загалом відповідали критеріям, за якими визначається національна інтелігенція.
Ми всі знаємо, яку роль відвела інтелігенції комуністична система. Ті, хто не погодились на звання “прошарку між класом робітників і селян”, або загинули, або були репресовані і перестали творити статусну спільноту. Ті ж, що погодились, не могли ні за якими критеріями відповідати статусові національної інтелігенції, вдовольнившись роллю “пролетарів слова і думки”. У радянські часи і цей клас мав свою статусність і престиж. Щоправда вони часто базувались на заздрощах, адже представники “чистих” професій і працювали не важко і заробляли більше, ніж “роботяги”. А таке звання трималось на страху перед радянською владою, адже це саме вона гарантувала статусність радянській інтелігенції, а не її персональні якості чи реальні заслуги.
Саме з такою інтелігенцією Україна ввійшла у незалежність – повністю підпорядкованою державі і партії, вирваною зі світових контекстів і процесів, позбавленою свободи слова і володіння мовами. Невеликі групи, що формувались навколо дисидентів-антикомуністів, чи гуртувались з-поміж прогресивних компартійних письменників, не могли становити тієї критичної маси, яка потрібна була для перетворення пролетарів-гуманітаріїв у взірцеву інтелігентську касту, місією якої б було виховання і освіта нового громадянина, необхідного для розбудови цивілізованої розвиненої держави.
Тим більше, що обставини були максимально несприятливі. Розвал економіки і управлінський хаос, бандитизм, корупція, гіперінфляція, неготовність і невміння більшості людей пристосуватись до обставин і вимог нового часу. Постійне нарікання на зміни, принизливе випрошування пожертв від держави, схильність до хабарів, огидне плазування перед партійними і бізнесовими спонсорами – все це призвело до втрати в очах українських громадян навіть того радянського різновиду поваги і довіри до власних вчителів, лікарів, юристів та військових.
Далі буде…
