Інтеркультуралізм і сталий розвиток

Іван Розпутенко, доктор наук з державного управління, професор, Заслужений діяч науки і техніки України

В умовах перманентних системних криз, що стають все глобальнішими, створення національних держав – справа часу і засобів. За словами українського вченого Ігоря Каганця, “у кризових умовах виживають життєздатні, консолідовані, природні утворення – національні держави, точніше, держави з міцним етнічним ядром, “непрозорими” кордонами і твердою міграційною політикою”[1].

Звичайно, шляхи формування націй у різних країнах мали свої суттєві особливості. Унікальним є досвід США, заснований на концепції “плавильного котла”. Для цієї моделі створення етносоціального різноманіття етнічне, конфесійне, расове походження громадян не має вирішального значення. Воно, як правило, залишається сферою приватної додаткової самоідентифікації громадянина.

Однак концепція національного “плавильного котла” не була повністю реалізована ні в США, ні деінде. Причин цього кілька: прагнення різних етнічних і расових груп зберегти свою культурно-релігійну і мовну ідентичність; соціально-економічне розшарування, що має, незважаючи на формальну рівність громадян, певні етнічні і расові акценти; зростаюча недовіра до інститутів політичної демократії, якими сьогодні маніпулює владно-політичний та економічний істеблішмент.

На європейському континенті розвиток державних утворень відбувається в контексті орбітальної системи ЄС, що є наслідком регіональних і глобальних процесів. Сьогодні перманентна фінансова ерозія, спричинена глобалізацією, що охопила Грецію, Ірландію, Португалію, Іспанію, Італію тощо, ускладнила життя ще й низці держав-донорів, що надають фінансову допомогу (Німеччина, Франція).

Через інтенсифікацію міграційних процесів із Півдня на Північ у країнах Європи різко зросли антиемігрантські настрої. Європейські еліти намагалися загальмувати їх, ведучи війну проти найактивніших політиків та громадських діячів. Однак згодом усім таки довелось визнати, що мультикультуралізм зазнав краху. Заяви про це майже одночасно зробили президент Франції Ніколя Саркозі, канцлер Німеччини Ангела Меркель та прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон.

Антиемігрантські та антиісламські настрої підтримують і праворадикальні партії: Австрійська партія свободи, Національний фронт (Франція), Альтернатива для Німеччини, Партія свободи (Нідерланди), Фламандський інтерес (Бельгія), Данська народна партія, Швейцарська народна партія тощо.

Мультикультурне суспільство давало надію на створення толерантного соціуму, однак дійсність засвідчила, що громада, заснована на культурному плюралізмі, – це дезінтеграційна сукупність соціальних груп з різною культурою. На зміну мультикультуралізму, що не виправдав себе, прийшов “інтеркультуралізм”, з практичною реалізацією якого пов’язують сталий розвиток, який буцімто спрямований на покращення життя людини, допомогу в її особистісному зростанні.

Зрозуміло, що зв’язок “особистісного зростання” і “сталого розвитку” – поняття доволі відносне, тому говорити, що кожна нація, кожен індивід покращить своє життя, – це глобальний авантюризм.

Попередником “інтеркультуралізму” можна вважати радянський інтернаціоналізм, який, однак, не враховував релігійні відмінності, а поверх національних нав’язував ідеологію комунізму. Саме тому радянське суспільство залишалося інтернаціональним, поки в ньому панувала КПРС. Однак як тільки ідеологія комунізму зазнала краху, національні протиріччя, що десятиріччями приховувалися, різко загострилися. Силове нав’язування єдиної ідентичності, заснованої на комуністичній ідеології, виявилося збитковим, а тому й неефективним.

Національне питання в СРСР було загнане вглиб не тільки пропагандою, а й жорстким державним терором. Початок “перебудови” (1985 р.) продемонстрував, що “дружби народів” у Радянському Союзі не було: від нього з великим задоволенням відкололися всі союзні республіки, окрім Росії. Тому жодного “інтеркультуралізму” немає і бути не може, а проект його створення є нереалістичним.

Процес формування національних держав невпинно триває, тому українцям необхідно будувати країну, яка зможе об’єднати людей на базі загальнолюдських прав і громадянської ідентичності. Її повинні створити школи, інститути, армія тощо. Звісно, таку ідентичність дуже важко сформувати, якщо країна вже кілька років поспіль розділена навпіл.

Нерідко єдиним методом вирішення цієї проблеми вважають соціально-економічні інструменти. Мовляв, якщо в етнокультурних і етнорелігійних спільнот країни не залишиться важких соціально-економічних проблем, то і проблеми ідентичностей відпадуть самі собою.

Концепція сталого розвитку справді передбачає вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Однак розвиток буде сталим тільки тоді, коли буде досягнута рівновага між різними факторами, що впливають на загальний рівень життя. До того ж нинішнє покоління має залишити нащадкам достатні запаси соціальних, природних та економічних ресурсів для того, щоб вони могли забезпечити для себе рівень добробуту не нижчий, ніж той, що ми маємо зараз.

Ще у 1996 р. Комісія зі сталого розвитку, заснована Генеральною Асамблеєю ООН у 1992-му, опублікувала індикатори сталого розвитку, що відображають соціальні, економічні і екологічні параметри у єдиному комплексі, а їхній розвиток розглядається через зміну станів, кожен з яких характеризується визначеною сталістю і здатністю до змін. Комісія запропонувала 134 показники сталого розвитку, розділені на групи індикаторів:

1. Соціальні: боротьба з бідністю; демографічна динаміка і стан; поліпшення освіти, поінформованості і виховання суспільства; захист і оздоровлення людей; покращення розвитку поселень.
2. Економічні: міжнародна кооперація для прискорення сталого розвитку і пов’язана з цим місцева політика; зміна характеристик споживання; фінансові ресурси і механізми; передача екологічно чистих технологій, співробітництво і створення потенціалу.
3. Екологічні: збереження якості водних ресурсів і забезпеченість ними; захист морів і прибережних територій; комплексний підхід до планування і доцільного використання земельних ресурсів; раціональне управління вразливими екосистемами, боротьба з опустелюванням і посухами; ведення сталого сільського господарства і розвитку сільських районів; боротьба за збереження лісів, біологічної розмаїтості; екологічно безпечне використання біотехнологій, управління стічними водами, токсичними хімікатами твердими, небезпечними та радіоактивними відходами; захист атмосфери.
4. Інституціональні: облік питань екології і розвитку в плануванні і управлінні; національні механізми і міжнародне співробітництво для створення потенціалу в країнах, що розвиваються; міжнародний інституціональний порядок та правові механізми; інформація для прийняття рішень; посилення ролі основних груп населення.

Однак чи можна здійснити ці завдання? Чи заявлені індикатори не є утопічними? Для вирівнювання соціально-економічного становища різних націй і етносів цих заходів недостатньо. Про це свідчить досвід розвинених країн Європи і Америки, де у конфліктуючих етнокультурних спільнотах важких соціально-економічних проблем немає, а міжетнічні протистояння загострюються з кожним роком.

Судячи з усього, дієвих методів вирішення проблеми сталого розвитку немає. Тому нам слід заново уважно дослідити і переосмислити власний досвід та звернутись до наукових праць видатних українських вчених – Володимира Вернадського, Сергія Подолинського, Михайла Туган-Барановського, які задовго до виникнення проблем інтеркультуралізму та сталого розвитку пропонували механізми для їхнього подолання.

[1]Ігор Каганець: Глобальна криза примусить багатьох згадати слово “автаркія”