Історія фільму Володимира Денисенка “Роман і Франческа”

Історія фільму Володимира Денисенка “Роман і Франческа”
26 грудня 1960 року Київська кіностудія ім. О. Довженка представила Міністерству культури УРСР український варіант нового фільму “Роман і Франческа” режисера Володимира Денисенка.

“Роман і Франческа” – це історія про те, як зустрілися й покохали одне одного радянський моряк, український хлопець Роман і дівчина з “однієї закордонної країни” Франческа. Проте зрозуміло, що йдеться не про якусь абстрактну державу, а про Італію. За жанром “Роман і Франческа”, як це означено в титрах, – “сучасна казка з народних уст”, насправді це класична мелодрама, а до того ж мюзикл.

Історія картини почалася не в Києві, а в Ялті, де в серпні 1958 року відбулася нарада творчих працівників Ялтинської кіностудії, на якій секретар Компартії України Степан Червоненко запропонував створити фільм про “дружбу російського та італійського народів, їхню спільну боротьбу за мир, про гуманність та красу душі радянської людини”. Спершу навіть сподівалися зняти стрічку у співпраці з італійськими кінематографістами.

До написання сценарію залучили вже відомого письменника Олександра Ільченка, ймовірно, спрацювала популярність його роману “Козацькому роду нема переводу”, який вийшов 1958-го. На початку січня наступного року Ільченко запропонував заявку “Новітня казка про Італію: три бажання”. Щоб зібрати матеріал, який допоміг би в роботі над сценарієм, керівництво навіть відрядило Ільченка до Італії. Через дев’ять місяців з’явився перший варіант сценарію із назвою “Роман і Франческа”. Роботу схвалили, проте в справу втрутилося Міністерство культури УРСР, яке зажадало, аби фільмування стрічки передоручили Київській кіностудії. Це спричинило невдоволення й навіть спротив керівництва і працівників Ялтинської кіностудії, адже задум народився в них, і вони вже вклали кошти в його розроблення, а ще сподівалися, що майбутній фільм стане “обличчям кіностудії, її маркою”. На початку квітня 1959 року на Ялтинській кіностудії відбулося засідання художньої ради із бурхливим обговоренням того, що картина має фільмуватися тільки в них. Рада ухвалила запустити фільм у виробництво.

Проте Міністерство культури УРСР все-таки наполягло на своєму. 6 травня 1959 року сценарій передали Київській кіностудії, мотивуючи це складністю фільмування та браком на Ялтинській кіностудії належної технічної бази. Схоже, режисера знайшли не одразу: ймовірно, багатьох відлякував непростий жанр музичної стрічки, а до того ж сучасної казки. Врешті-решт літературний сценарій Ільченка остаточно затвердили наприкінці листопада, ставити фільм запропонували молодому режисеру Володимиру Денисенку, який тільки-но завершив роботу над своєю першою повнометражною картиною “Солдатка”, яку він зняв за власним сценарієм.

На роль Романа режисер затвердив Павла Морозенка, на роль Франчески – Людмилу Гурченко, поета Данте Аліг’єрі, який за задумом був своєрідним коментатором подій, а також його збіднілого нащадка Антоніо зіграв Анатолій Скибенко, в інших ролях знялися актори театру й кіно: Михайло Задніпровський, Сергій Смирнов, Микола Рушковський, Петро Вескляров, а ще Тетяна Бестаєва, яка за чотири роки зіграє Палагну в “Тінях забутих предків” Сергія Параджанова. Музику для фільму написав Олександр Білаш, а тексти пісень – молодий поет Дмитро Павличко.

Італію знімали переважно в Ялті, деякі натурні об’єкти – у Львові та в Києві, а також у декораціях, збудованих у павільйоні Кіностудії ім. О. Довженка.

Робота над фільмом просувалася непросто, до того ж на картині зафіксували операторський брак, навіть довелося збирати спеціальну комісію, аби знайти вихід із ситуації. Також повсякчас виникали зауваження щодо поліпшення ідейного складника стрічки. З огляду на це запропонували дозняти кілька сцен, присвячених італійським партизанам, і для цього навіть залучили консультанта, який брав участь в італійському русі опору нацистам після втечі з полону.

До того ж відзнятий матеріал спричинив негативну реакцію автора сценарію, що призвело до конфлікту із Володимиром Денисенком, який обстоював своє бачення. Олександр Ільченко навіть написав доповідну записку керівництву кіностудії, заявивши, що режисер спотворив авторську ідею. На його думку, фільм мав стати гімном юності і цнотливості (його героїні 16 років), насправді у відзнятому матеріалі він побачив “ідейні викривлення”, бо “радянський моряк зопалу закохується в старшу від нього, неохайну, вульгарну й непривабливу вуличну співачку, яка, очевидно, побувала в бувальцях”. Олександру Ільченку також вкрай не сподобалися пісні та манера виконання, він висловив претензії й до акторів. Ільченко промовисто вказував на те, що роботу над стрічкою варто тимчасово зупинити, режисера й частину акторів замінити, а зрештою взагалі погрожував, що припинить роботу над картиною і вимагатиме вилучити своє прізвище з титрів.

Керівництво студії погодилося, що деякі епізоди потрібно доопрацювати, перезняти й дозняти, але все-таки захистило режисера. Окрім того, наполегливо радило Ільченку не усуватися від роботи над фільмом, адже його планували показати на Декаді української літератури й мистецтва в Москві.

Очевидно, конфлікт вдалося якщо й не цілковито владнати, то бодай частково загасити. Картину успішно і вчасно здали наприкінці 1960-го, на початку наступного року завершили і здали кінокопію основного українського варіанту. У дозвільному посвідченні від 9 лютого 1961 року вказано, що стрічка призначена “для всякої аудиторії всієї кіносітки”, але чомусь “крім дітей до 16 років”. Зробили й російський дубляж, для якого тексти пісень Дмитра Павличка переклав поет Леонід Вишеславський. Цікаво, що в російському варіанті пісню Романа, яка звучить на початку фільму, залишили в оригіналі.

Того самого року стрічка “Роман і Франческа” стала одним із лідерів кінопрокату: упродовж першого року її переглянули 27,2 млн осіб. Фільм ще багато років регулярно демонструвався в кінотеатрах. Сподобалися аудиторії й пісні, які прозвучали в картині, згодом їх часто транслювали на радіо. Критики сприйняли стрічку доволі прохолодно, проте за результатами глядацького голосування, проведеного загальносоюзною газетою “Советская культура”, Олександра Білаша визнали композитором року за музику до фільму.

На адресу Кіностудії ім. О. Довженка надійшло чимало листів від глядачів із різних, навіть далеких міст і сіл країни з теплими і вдячними відгуками про прекрасну, ліричну і світлу картину. Багато хто зізнавався, що дивився “Романа і Франческу” кілька разів. Дописувачі переймалися подальшою долею головних героїв, цікавилися, чи в майбутньому Роман і Франческа зустрінуться й будуть разом, щиро захоплювалися грою і співом Людмили Гурченко й Павла Морозенка, просили надіслати афіші та фото з фільму, тексти пісень для виконання в самодіяльних колективах, а ще висловлювали бажання бачити більше таких стрічок і дякували Володимиру Денисенку.

1 Comment

  • Володимир Чірко , Листопад 24, 2021 @ 11:00 am

    Дякую,Олеже!Ціла історія,яких було дуже багато,та не всі мали такий кінець щоб всіх задовольнив.Сама робота над стрічкою і була щастям,виявляється.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ