Коротка історія інформаційних війн Московської держави проти української мови і культури

Поняття інформаційної війни для українців не є новим, адже має багатовікову історію. Століттями Московська держава вела постійні інформаційні війни проти української культури, української мови, української книги…

Ще на початку XІІ століття російський цар Михайло Романов наказав зібрати і спалити усі книги українською мовою. Його наступник – Олексій Михайлович, на прізвисько “найтихіший”, розпорядився не тільки книги знищити, а ще й друкарів, за можливості, стратити. Під час національно-визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького ці наступи на все українське були призупинені. Та після смерті Б. Хмельницького Московська держава зробила все можливе для фізичного знищення сподвижників гетьмана. Особливо відзначився воєвода князь Баратинський, який винищував нашу націю духовно і фізично: палив монастирі і книги, а під час походу проти гетьмана І. Виговського повісив тисячі українців, розставивши шибениці на дорогах у напрямку Києва.

В таких непростих умовах українці все ж намагались захищати свою самобутність, відкрились Острозька і Києво-Могилянська Академії, які сприяли розвитку української науки, освіти, культури. Та московські можновладці активно протидіяли цьому поступу. В 1690 році Московський собор заборонив книги українських письменників і культурних діячів, зокрема Петра Могили, Симеона Полоцького, Сильвестра Косова та інших, які заклали і основи російської культури. З 1713 по 1729 рік реформатор Петро І провів кампанію зі збору українських видань, їх перекладу російською і редагування у вигідному для себе варіанті, оригінали ж в подальшому спалили. Одночасно було переписано з української на російську мову всі державні постанови і розпорядження.

У цей же час, в першій половині XVIII століття, на території України лише в семи полках Гетьманщини налічувалось понад тисячу українських шкіл, тож населення здебільшого було грамотним. Активно діяли Львівська, Київська й інші братські школи, які популяризували українську культуру, підтримували православ’я, викладали українську мову. Але з 1804 року царським указом навчання українською заборонено і, як результат, у 1897 році зі 100 українців тільки 13 вміли читати і писати. Такому занепаду грамотності посприяло і закриття у 1817 році Києво-Могилянської академії та втрата підчас пожеж величезної частини її унікальних бібліотечних фондів.

Ще одну спробу винищити українську освіту і культуру здійснила Катерина II: спалювала книги, заборонила українську мову, проводила політику русифікації, заохочувала змішані шлюби. Трагічною датою для українців стало 30 липня 1863 року – міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв наказав припинити друк освітньої, духовної та наукової літератури малоросійською, тобто українською. Фактично, до 1905 року українській мові відмовляли у праві на існування. Дію Валуївського циркуляру 1876 року закріпив і розширив Олександр ІІ, підписавши Емський указ, яким твори українською заборонялись повністю. Згодом справу батька продовжив Олександр ІІІ – він наклав вето на театральні вистави українською, хрещення дітей власне українськими іменами, переклади на “малоросійську” книг. Відзначився на ниві боротьби з усім українським і останній імператор Микола ІІ – за його царювання під табу опинились слова “козак”, “Україна”, “Січ” та чимало інших, наділених національно-символічним сенсом; а чиновники за “обрусіння Малоросійського краю” отримували премії до 50% від заробітної плати.

З падінням імперії ситуація не покращилась – радянська влада продовжила активну русифікацію, популяризуючи і насаджуючи російську мову. І навіть після відновлення Україною незалежності Російська держава робить все можливе для захисту і популяризації російської мови на території України, позиціонування її як “другої державної”.

Історичні приклади підтверджують той факт, що народ, який втрачає або якого позбавляють атрибутів своєї національної та соціокультурної ідентичності, неспроможний організуватися політично і творити власну державність, приречений на асиміляцію до експансіоністської культури чи загибель. Тож в таких складних умовах формування української ідентичності ми повинні докладати максимум зусиль для  підтримки і популяризації української мови і культури.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ