Історія й сьогодення: документальний фільм “Тюрма на Стрийській”

Історія й сьогодення: документальний фільм “Тюрма на Стрийській”

Наприкінці січня на регіональних каналах Суспільного мовлення та в ютубі відбулася прем’єра короткометражного документального фільму “Тюрма на Стрийській”.

Це нова стрічка виробництва київської студії DocNoteFilms, яка вже має потужний доробок. У дні Революції гідності члени цього колективу увійшли в об’єднання кінематографістів “Вавилон 13”, що висвітлювало поточні події. Згодом побачила світ перша повнометражна картина DocNoteFilms – документальний фільм “Крим, як це було” про анексію півострова Росією та долі українських військових. Серед робіт студії варто виокремити документальний вебсеріал “Крутий заміс”, у якому взяли участь ветерани війни на Сході. Минулого року студія презентувала стрічку “Поліські тенета” про історію міста Прип’ять і його мешканців, які нині перебувають у зоні відчуження.

Над фільмом “Тюрма на Стрийській”, як і над попередніми роботами DocNoteFilms, працювали режисер Костянтин Кляцкін, оператор Юрій Липа, продюсер Сергій Малярчук та інші члени колективу студії. А ще новий фільм постав завдяки ініціативі й участі небайдужих мешканців Дрогобича, адже тема фільму безпосередньо пов’язана з трагічними сторінками історії цього міста.

На вулиці Стрийській у Дрогобичі розташована будівля фізико-математичного факультету Дрогобицького університету (за радянських часів – інституту). Її звели на початку XX ст., ще за часів Австро-Угорської імперії, для повітового суду на кошти магістрату. Тоді Дрогобич був важливим економічним центром, у районі працювали соляні копальні, а в ХІХ ст. тут знайшли нафтові родовища – це сприяло розвитку торгівлі та містобудування.

У вересні 1939-го почалася Друга світова війна, Польща впала під ударами німецьких і радянських військ. Згідно з пактом Молотова – Ріббентропа, Дрогобич увійшов до складу СРСР. У приміщенні повітового суду на вулиці Стрийській нова влада облаштувала обласне управління НКВС, а згодом –НКДБ із внутрішньою тюрмою. Перші арешти розпочалися майже одразу ж із приходом радянської влади. Різноманітних “ворогів народу” арештовували, депортовували або ж страчували. Як і в інших таких тюрмах, вироки виконувалися цілодобово і прямо в будівлі.

У 1941 році, коли розпочалася німецько-радянська війна, у Дрогобичі, як і у всіх західноукраїнських містах, радянська влада винищила заарештованих у тюрмах. Згідно з директивою Наркома держбезпеки СРСР, усіх в’язнів розділили на дві категорії: для депортації в табори Сибіру, Казахстану й Уралу та для негайного розстрілу. Проте виконати “план” із депортації не встигали, німецькі війська аж надто швидко наближалися до міста. У тюрмі на Стрийській, як і в інших тюрмах Західної України, почалися масові катування та вбивства. Усього за один тиждень у її підвалах і на подвір’ї загинула понад тисяча “неблагонадійних” осіб.

Під час німецької окупації Дрогобича будівля знову стала судом. Ці неповні три роки також відзначилися арештами й розстрілами, репресіями проти членів ОУН та їхніх прихильників, проти польського та радянського підпілля, а також винищенням єврейського населення. Щоправда, у німецьких судах цивільні справи українців не розглядалися, а масових страт у ці роки в приміщенні суду не відбувалося.

1944 року, коли відновилася радянська окупація, будинок на Стрийській знову став Дрогобицьким обласним управлінням НКВД, згодом – НКДБ–МДБ–КНБ СРСР. Репресії продовжилися із новою силою. Так тривало до 1959-го, коли будівлю передали Дрогобицькому педагогічному інституту. Проте з однією умовою: категорично заборонили без дозволу КДБ проводити будь-які земляні роботи на території чи на подвір’ї. Звичайно, про криваву історію споруди вголос не згадували, але дехто з місцевих мешканців все-таки пам’ятав ці жахливі події та пошепки розповідав про це своїм дітям.

У 1990 році, під час “перебудови”, про репресії почали говорити вголос і писати. 20 серпня з ініціативи історико-просвітницької організації “Меморіал” на території колишньої в’язниці розпочалися розкопки, що тривали до 30 жовтня. Зрештою було ексгумовано останки 486 осіб. Тоді ця звістка шокувала всю Україну: про страшну знахідку в приміщенні Дрогобицького педінституту писали в газетах, знімали телевізійні репортажі.

Прокуратура Львівської області 11 вересня 1990 року порушила кримінальну справу № 155–070. Урядова комісія, створена постановою Ради Міністрів УРСР № 308 від 16 жовтня 1990 року, дійшла висновку, що “загиблі громадяни, останки яких виявлені в результаті розкопок на території навчального корпусу педінституту на вул. Стрийській, 3 у Дрогобичі, є жертвами репресій переважно 1939–1941 років, що їх чинили НКВС-НКДБ у період сталінщини”. Це був унікальний факт: радянська влада офіційно визнала репресії.

14 липня 1991 року на центральному майдані Дрогобича відбувся багатотисячний мітинг-реквієм. Представники громадських організацій, керівники підприємств і сотні активістів провели найбільший в Україні похорон жертв НКВС – їх поховали в чотирьох спільних могилах на міському цвинтарі на Полі Скорботи.

Вдалося також ідентифікувати деяких жертв. Серед замордованих були священники греко-католицької церкви, члени проукраїнських організацій, пересічні мешканці міста, вчителі й учні навчальних закладів, чоловіки й жінки, люди різного віку та суспільного стану. Перед смертю всі жертви зазнали жахливих тортур.

На жаль, з роками, насиченими подіями, про трагедію в Дрогобичі забули. Тому у 2011-му місцеві громадські діячі та священники утворили ініціативну групу, яка започаткувала акцію вшанування пам’яті. Розпочалося будівництво меморіального комплексу: у липні 2012-го відкрили меморіал “Дрогобицький Мартиролог”, а в червні наступного року – музей “Тюрма на Стрийській”, що є філією музею “Дрогобиччина”.

У 2018–2019 роках на території монастирського саду біля меморіалу “Тюрма на Стрийській” відбулися нові розкопки, під час яких знову виявили рештки людей, які загинули, ймовірно, уже після 1944-го.

У фільмі “Тюрма на Стрийській” зображена хроніка цих подій, лунають розповіді ініціаторів розкопок 1990 року та родичів загиблих у катівні НКВС. Може здатися, буцім це далека від нас історія. Проте сьогодення вперто волає про зв’язок тих подій із сучасністю. Варто бодай згадати про те, що відбувається нині в колись відомому артцентрі “Ізоляція”, який окупаційна адміністрація ОРДЛО перетворила на тюрму, або ж про арешти, загибель і зникнення людей в анексованому Росією Криму.

Стрічка “Тюрма на Стрийській” перегукується з однією з попередніх робіт студії DocNoteFilms – короткометражним документальним фільмом “Крихка свобода”. Він створений на основі розповідей колишніх бранців тюрем ОРДЛО, яким пощастило здобути свободу внаслідок обміну полоненими.

“Тюрма на Стрийській” нагадує нам, що неодмінним наслідком появи загарбників стають репресії. І байдуже, з якими яскравими гаслами чи манливими обіцянками приходить нова окупаційна адміністрація: хай то втілення віковічного прагнення народу до возз’єднання, як це було на Галичині в 1939-му, чи необхідність захисту російськомовного населення від утисків, як це відбулося в Криму й на Сході України у 2014-му. А ще фільм нагадує, що жертвою репресій може стати будь-хто, незважаючи на вік, стать, віросповідання й наближеність до політики. Загроза є навіть для тих, хто плекає надію, що з агресором можна домовитися і він зупиниться “десь посередині”.

Нині стрічку “Тюрма на Стрийській” можуть переглянути всі охочі на ютубі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Радіо в кіно. До Всесвітнього дня радіо Сподіватися без надії: “Мюнхен. На порозі війни”