Історія неуспіху. Фільму Алана Паркера The Commitments – 30

Історія неуспіху. Фільму Алана Паркера The Commitments – 30
Тридцять років тому, в 1991-му, на екрани вийшла стрічка британського режисера Алана Паркера The Commitments. Також нещодавно виповнився рік, відколи режисера не стало. 

Уперше про Алана Паркера ми дізналися під час перебудови, коли з’явилися відеосалони й побутові відеомагнітофони. Разом із відеокасетами (зрозуміло – піратськими) до нас нарешті дісталися давно визнані, але раніше не бачені шедеври світової кінокласики, про які ми отримували уявлення виключно з одного чи кількох кадрів, а також з описів у книжках чи спеціалізованих виданнях про кіно. Так само на наші терени нарешті почали надходити й сучасні стрічки західних режисерів.

Серед приголомшливих кінематографічних відкриттів тих років були картини Алана Паркера “Опівнічний експрес” (1978), “Пташка” (1984), “Слава” (1980), “Багсі Мелоун” (1976) і, зрозуміло, фільм “Pink Floyd. Стіна” (1982), знятий за однойменним альбомом культової рок-групи. Трохи пізніше в кінотеатрах вийшли його картини “Серце ангела” (1987) і “Міссісіпі у вогні” (1988).

Так трапилося, що в перші роки незалежності якимось дивним чином на одному з телеканалів показали стрічку The Commitments. Доволі добре пам’ятаю, що фільм тоді сподобався, але не справив аж такого сильного враження, як інші картини режисера. Як це часто буває, переглянувши картину вдруге майже через тридцять років, помічаєш нові важливі деталі й нюанси, які тоді не здатний був побачити і зрозуміти. На додачу є змога дістати більше інформації про стрічку з інтернету – і несподівано на тебе знову чекає відкриття. 

Мабуть, варто почати з назви The Commitments. Здається, що її можна легко перекласти, але варто враховувати контекст картини. Трапляються різні версії, зокрема її найпростіший варіант – “Група Commitments”, але найточнішим все-таки є “Зобов’язання”.

Фільм знято за однойменним романом Родді Дойла, що вийшов у 1988 році. Дія відбувається в північній і найбіднішій частині Дубліна, столиці Ірландії, яка на той момент була охоплена жорсткою економічною кризою. Героями фільму є музиканти, однак вони змушені чимось іншим заробити собі на життя, наприклад – продавати фастфуд у закусочній на колесах, працювати на м’ясокомбінаті, торгувати на базарі, або й взагалі отримувати фінансову допомогу по безробіттю, стоячи за цими грошима, очевидно у довжелезних чергах. 

Коли я дивився фільм уперше, економічна ситуація в Україні дуже нагадувала те, що відбувалося на екрані. У ті роки багато моїх друзів і знайомих були змушені звільнитися з роботи, радикально змінити фах і спосіб життя, торгувати на величезному базарі на центральному стадіоні в Києві або возити на продаж якісь ще доступні товари з вітчизняних магазинів до сусідніх Польщі, Румунії чи країн Балтії, а дехто – поповнити лави рекетирів і бандитів. Про допомогу по безробіттю від держави тоді взагалі не йшлося.

Зараз привертає увагу ще й те, що у фільмі Ірландія і її столиця постають зовсім не землею добробуту, а радше місцем шаленої концентрації проблем і негараздів, і так дійсно було наприкінці 1980-х. За кілька років у країні почався період економічного зростання, який згодом охрестили “кельтським тигром”, але у фільмі цього вже немає.

За сюжетом молодий безробітний фанат музики Джиммі Реббіт вирішує стати продюсером музичної групи, до складу якої входять його давні друзі: гітарист Аутспен Фостер і саксофоніст Дін Фей, які грають кавери відомих композицій на весіллях. Поступово долучаються інші учасники, переважно непрофесійні музиканти: бек-вокалістки Берні Макглофлін, Наталі Мерфі й Імельда Квірк, піаніст Стівен Кліффорд,який грає на органі в церкві, басист Дерек Скаллі, ударник Білл Муні і лідер-вокаліст Деко Кафф. Усі вони непрофесійні музиканти, крім клавішника та ще одного саксофоніста, значно старшого за них –Джоея Фегена на прізвисько “Губи”, оповитого легендами, буцім він грав мало не з усіма зірками з обох боків Атлантичного океану, однак сімейні обставини змусили його повернутися до Дубліна. Джиммі Реббіт вирішує, що колектив гратиме не традиційний рокчи ірландський фолк, а музику в стилі афроамериканського соулу 1960-х, що має стати поштовхом для місцевого, ірландського соулу. Джиммі дуже просто і влучно описує свою музичну концепцію: Дублін – це задвірки Європи, тож ірландців варто вважати “чорношкірими європейцями”. Джо “Губи” пропонує назву колективу –The Commitments. 

Новостворена група із запалом береться до справи, намагається знайти свій особливий стиль виконання. Вона встигає зіграти лише два концерти, які, проте, привертають увагу місцевої публіки: з’являються перші відгуки в ЗМІ, критики вважають, що незабаром група стане не менш популярною, ніж відомі ірландські виконавці – співачка Шинед О`Коннор та група U2, колективом уже навіть зацікавився продюсер однієї з компаній звукозапису. Здавалося б, перший крок зроблено, на друзів чекає слава й успіх, але все закінчується, група розпадається на самому початку. Причиною цього стали одвічні людські проблеми існування в колективі: різні характери, звички, уподобання, бажання, цілі й амбіції. Конфлікт потроху жеврів і вибухнув уже після другого концерту, але найгірше, що деякі учасники навіть несправедливо звинуватили в усьому Джиммі, хоча це саме він їх усіх зібрав. 

Зазвичай фільми про музикантіввигадані чи байопіки, що ґрунтуються на реальних постатях і подіях– будуються на відомій і доволі стандартній, хоч і життєвій драматургічній схемі: талановитий музикант щосили намагається знайти свій шлях у музичній індустрії, зрештою досягає визнання, потім не витримує тиску слави й популярності, починає зловживати алкоголем чи наркотиками. Відтак настає творча криза, з якої він тяжко виборсується чи взагалі не може її пережити. Якщо спростити, то це переважно історії про шлях до успіху в кар’єрі й пов’язані із цим морально-етичні випробування.

Натомість The Commitments – це історія неуспіху, навіть поразки, але фільм не є сумним і депресивним, навпаки – він легкий, драйвовий і сповнений оптимізму. Картина заслужено здобула низку нагород і номінацій важливих кінематографічних премій та фестивалів, а саундтрек стрічки взагалі став мегапопулярним. 

Сподівання головного героя не справдилися, але натомість він здобув щось більше, хоча усвідомив це набагато пізніше. Сутність цього мудро сформулював саксофоніст Джоея: “Не треба побиватися й сумувати, адже Джиммі таки вдалося створити щось красиве, хай воно й було короткочасним”.

Цікава і промовиста деталь: своєрідним емоційним і смисловим ключем стрічки Паркера є зовсім не пісня в стилі соул, а композиція Whiter Shade of Pale (приблизно – “Бліда тінь білого”) рок-групи Procol Harum, яка входить до залу слави видатних записів музичної премії “Ґреммі” і списку 500 найкращих пісень усіх часів за версією журналу Rolling Stone. Текст композиції перекласти нелегко, але можна вслухатися і спробувати відчути її атмосферу й настрій.

У ній ідеться про красу, її казковість, а водночас про примарність надій. Здавалося б, навіщо ж тоді щось робити взагалі? Коли твоїм мріям не судилося збутися, тебе охоплює розпач, опускаються руки, ти однаково можеш здобути шанс відчути красу чи долучитися до її творення, навіть якщо ця краса триватиме лише мить. Здається, у цьому і є сенс життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Тіктокери йдуть! До сторіччя Станіслава Лема