Історії навколо “Сватання на Гончарівці”

Шістдесят п`ять років тому, в 1958-му, на Кіностудії ім. О. Довженка зняли фільм-виставу “Сватання на Гончарівці” за однойменною п’єсою класика української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка. Можливо, стрічку знімали до річниці смерті автора, хоча п’єса й так була надзвичайно популярною ще від моменту першої публікації 1836 року, її регулярно ставили на багатьох сценах у різних містах. Тим паче, що це не просто п’єса для драматичного театру, а музична комедія, навіть більше: в авторському тексті недвозначно вказано “опера”.

Сюжет “Сватання на Гончарівці” (як першоджерела, так і фільму-вистави) не надто складний. Це фактично камерна історія, дія обмежується слободою Гончарівка та порівняно невеликою кількістю персонажів. Одарка (її у фільмі грає Нонна Копержинська) та Прокіп (Микита Ільченко) домовляються із Павлом Кандзюбою (Микола Пішванов), що віддадуть за його сина Стецька (Михайло Крамар) свою доньку-красуню Уляну (Алла Ролик). Родина Уляни бідна, ще й батько Прокіп п’є, а Кандзюба має неабиякі статки, які перейдуть у спадок його єдиному сину. Двигуном цього процесу є Одарка, яка щиро впевнена, що так забезпечить безбідне майбутнє своїй єдиній доньці. 

От тільки є деякі надзвичайно важливі нюанси: річ у тому, що Стецько трохи пришелепкуватий, такий собі сільський дурник, а Уляна кохає іншого — коваля Олексія (Ігор Жилін), який хоч і роботящий, але теж бідний. Мабуть, закоханим так і не судилося б побратися, якби в справу не втрутився Осип Скорик, дядько Олексія, відставний солдат, який нещодавно повернувся додому після багаторічної служби. Його запрошують бути старостою на сватанні Уляни. Разом зі ще одним сватом Тимошем (цю епізодичну роль зіграв Андрій Сова) він так заплутує всю справу та заморочує голову Одарці, що забезпечує щасливий кінець — батьки таки дають згоду на шлюб Уляни з Олексієм. Щоправда, є ще одне доволі суттєве ускладнення: родина Уляни — вільні люди, “городські”, як у Квітки-Основ’яненка, а коваль Олексій — кріпак, отже, після весілля Уляна теж стане кріпачкою. Але наразі молоді цим не переймаються, бо “пан в Олексія хороший”. Для них головне, що любов перемогла і вони будуть разом.

Проте фільм-вистава “Сватання на Гончарівці” дещо відрізняється від першоджерела. Режисер-постановник Ігор Земгано (він також написав сценарний план) скоротив текст п’єси, змінив експозиції, додав локації (вулицю, кузню Олексія) та дещо адаптував для сучасного на той момент глядача слобожанську говірку персонажів. Схоже, мусив брати до уваги й ідеологію, бо з діалогів випала характеристика Осипа Скорика як “москаля”, хоча, зрозуміло, у Квітки-Основ’яненка йшлося про відставного солдата, адже Скорик теж місцевий.

Безсумнівно, успіх фільму забезпечила точна й органічна акторська робота, а також пісні, музику до яких написав відомий композитор Кирило Стеценко. 

Пригадую, як у середині 1970-х вчителі повели наш клас на одну з вистав театру ім. Івана Франка в Києві. Зал був заповнений переважно школярами, й ось на сцені в невеликій епізодичній ролі з’явився Михайло Крамар. Залом миттєво хвилею прошелестіло: “Стецько! Ти диви — Стецько!” Хоч минуло вже майже двадцять років із моменту виходу фільму, його й далі часто демонстрували по телебаченню. Стрічку любили, репліки героїв знали напам’ять і цитували за нагоди, вони, як то кажуть, “пішли в народ”. А найулюбленішим героєм усіх без винятку вікових категорій аудиторії став саме Стецько у виконанні Михайла Крамара.

То й нині, мабуть, багато хто пам’ятає екранні афоризми відставного солдата Скорика: “Маленьке ж таке, а вже турок”, “Цить, говорю я тєбє! А то скажу зараз французськоє слово по-турецьки, так одразу кобилою станєш!”, “Хлєб, то є хлєб, а в них же воно іначе зовєтся — булкенброд”.

Найцікавіше, що репліки Стецька та Скорика, які так сподобалися публіці, у тексті Квітки-Основ’яненка звучать по-іншому, і це є промовистим прикладом талановитої імпровізації акторів, які залюбки працювали над створенням образів, привносили в ролі щось від себе. Це аж ніяк не суперечило першоджерелу й, поза сумнівами, робилося в співпраці з режисером, якому, схоже, вдалося створити на знімальному майданчику вільну й дійсно творчу атмосферу.

Роль Стецька зробила з Михайла Крамара справжню зірку, хоча він і до того знімався в кіно, граючи переважно персонажів другого плану або епізодичні ролі. Проте, як це іноді трапляється в акторському житті, надалі його асоціювали виключно зі Стецьком, що не могло не вплинути на його кар’єру. Михайло Крамар пропрацював у театрі ім. Івана Франка майже пів століття, зігравши на його сцені чимало ролей у виставах провідних театральних режисерів. У його доробку були різні ролі, комедійні й драматичні, він грав відповідально, чудово й переконливо, багато зі створених ним образів варто вважати вдалими, він і далі знімався в кіно, проте на головні ролі його вже не запрошували.

У “Сватанні на Гончарівці” є чимало цікавих деталей, на які раніше не звертали уваги. Перечитуючи її нині, через багато років після того, як уперше ознайомився з текстом, я знайшов чимало цікавих деталей, яких не помічав раніше. Наприклад, у діалогах персонажів є згадки, що Одарка, Прокіп й Уляна за віросповіданням католики, Стецько з батьком теж, натомість Олексій православний. І, схоже, католики тоді не були якимось дивом чи екзотикою. Оскільки дія відбувається на Слобожанщині, це є промовистим фактом мультикультурності Сходу України за тих часів. А ще справжньою родзинкою п’єси є мова персонажів, унікальна слобожанська говірка, яка в авторському тексті звучить в оригіналі й дещо відрізняється від мови персонажів у фільмі та сучасних театральних виставах.

Напевно, небагато людей знає, що всі ці персонажі є героями ще одного твору Квітки-Основ’яненка під назвою “Стецько, завербований в улани”. Та й назва Гончарівка не є вигадкою автора, який є уродженцем Слобожанщини й у своїх творах описував добре знані йому характери. Гончарівка була слободою, але з початку ХІХ ст. стала частиною Харкова й нині є фактично одним із центральних районів міста. Згадки про Гончарівку без зусиль знаходимо в харківських топонімах, зокрема у назвах вулиць.

Від початку повномасштабного російського вторгнення Харків зазнавав численних жорстоких бомбардувань та обстрілів, які завдали чимало руйнувань. Прилітало й на Гончарівку, хоча, за словами харків’ян, не так часто й не з такими страшними наслідками, як в історичному центрі чи Північній Салтівці, майже повністю зруйнованій ворогом.