By 
Історія як наука, що досліджує давнину, ґрунтується на аналізі фактів. Наукове знання про минуле є необхідним компонентом історичної свідомості народу, але не єдиним: існує також сакральна історія – історіософія, що зосереджується не на фактах, а на смислах. Вона вказує на те, хто ми, куди йдемо, яким є світ навколо нас.
Правда про минуле може цілковито базуватися на міфі, а вся відома нам історія – бути балансом вигадок і фактів. Історичні міфи є складником національної історіософії, вони входять до міфологічної системи народу, є підґрунтям його світогляду.
Структурною одиницею історичного міфодизайну є історико-художній образ. Він пов’язує історичну оповідь із релігією, мистецтвом, літературою, міфологією. Якщо в історичній науці достовірність, підтвердження через джерела є основною вимогою, то в міфодизайні ці чинники радше факультативні. Натомість його основна функція – формування ціннісної матриці минулого.
Історичний міфодизайн та соціогенез. Навчання дітей та юнацтва варто починати з історичного міфодизайну або сакральної національної історії. Спершу необхідно закласти сакральну історичну матрицю, сформувати в учня систему суспільних цінностей, що зробить його громадянином та патріотом, і лише згодом можна переходити до позитивістської фактології історії, до різних інтерпретацій минулого, аналітичних та критичних матеріалів, пов’язаних із національною історією.
Формування сакральної історичної матриці є найважливішим чинником соціогенезу. Без сакралізованого історичного фундаменту не може бути єдиної історії, а без неї – однієї національної ідентичності. Натомість для знищення національної спільності достатньо зруйнувати її сакральний історичний фундамент, позбавити священної історії. На цьому базуються інформаційно-історичні протистояння, найважливішим компонентом яких є війни історичної пам’яті.
Технології когнітивної або смислової війни та атаки цінностей ґрунтуються на знищені історичної свідомості народу. Замість гордості за свою країну, її історію, людям закладається відчуття сорому; поширюється наратив про привнесену ззовні державність, штучність кордонів і мови, “історичну спільність” із країною-агресором. Отже, захист системи національних цінностей та смислів має бути основою національної безпеки.
Складники історичного міфодизайну. Національний історичний міфодизайн народу повинен мати такі структурні компоненти: священна війна, сакральні герої, антигерої, сакральна жертва, “інфернальний” ворог.
У священній війні історичний процес є протистоянням добра і зла у минулому. Національна спільнота пристає у цьому конфлікті на бік добра, а її вороги – на бік зла. Будь-яка національно-визвольна війна, що поклала початок суверенності котроїсь із сучасних держав, представлена у ракурсі сакральності. Для США священною є війна з королівською Великобританією (1775-1783 рр.), для Куби – героїка боротьби проти режиму Батисти, для давніх греків – Троянська війна. Гомерівська “Іліада” була в античному світі інструментом соціалізації і прийняття еллінської ідентичності. Історична свідомість італійців формувалась через образ народного героя Джузеппе Гарібальді та священної війни за єдність Італії.
У деяких національних історичних наративах священній війні уподібнюється війна Вітчизняна. У російській історіографії сакралізована Вітчизняна війна 1812 року, боротьба з Наполеоном, Льодове побоїще, Куликовська битва, визволення Москви військами К. Мініна і Д. Пожарського, Полтавська битва, походи А. Суворова, оборона Севастополя, подвиг крейсера “Варяг”, Велика Вітчизняна 1941-1945 рр. тощо. Фактичним гімном боротьби з фашистською агресією стала пісня “Священна війна” В. І. Лебедєва-Кумача і О. Александрова, що з’явилася вже на другий день після нападу Німеччини на СРСР. У композиції акумульовані всі необхідні конотації сакральної битви: “сила темна”, “смертна битва”, “благородна лють”, “царство темряви”, “чорні крила”, “гнила нечисть”.
Сакральний герой – історичний або міфологічний персонаж, з діяльністю якого пов’язане створення відповідної національної культурної спільності, її священних цінностей і сенсів, що закріплюються і транслюються наступним поколінням.
Для Великої Британії сакральними героями є король Артур, Вільгельм Завойовник, Вільгельм Оранський, королева Єлизавета, Вінстон Черчилль. Національним символом Франції є Жанна д’Арк, яку канонізували у 1920 році. Ще одна сакралізована постать – Шарль де Голль, творець нової Франції. Саме він, за дослідженням телеканалу “Франс-2”, зайняв перше місце у рейтингу великих французів.
Для США сакральними є батьки-засновники. Однак найвеличнішим американцем громадяни США назвали Рональда Рейгана, образ якого пов’язують із перемогою у “холодній війні”. В українському фольклорі сакралізовані герої трапляються, зокрема, у козацьких думах. Серед героїв цих ліро-епічних творів є, наприклад, відважний запорізький козак Голота, який переміг татарина та повернувся з трофеями на Січ.
Згідно з характерним для історіософії дихотомічним мисленням, образ героя передбачає й наявність антигероя – зрадника спільноти, сакральних ідей чи національної справи. Ним може бути й лиходій, що зневажає спільні цінності. Класичними прикладами лиходія і зрадника в Новому заповіті є Ірод та Іуда.
Інформаційна і смислова війна проти національної спільності здебільшого починається саме з атаки на сакральних героїв. Усі українські антигерої радянської історіографії – Мазепа, Петлюра, Бандера та інші – прагнули незалежності українських земель. Колективним антигероєм тих часів був ще й “український буржуазний націоналізм” – ідеологічне кліше марксистської історії, яким окреслювалися всі явища, пов’язані з боротьбою за українську державність. Сьогодні ж, згідно з опитуванням 2015 року, антигероєм України є колишній президент Віктор Янукович[1].
В історичному романі українського письменника, етнографа і фольклориста І. Нечуя-Левицького “Князь Єремія Вишневецький” (1897 р.) дихотомія героя та антигероя уособлюється в образах українсько-польського князя Яреми Вишневецького – “одступника” та “перевертня”, якого Богдан Хмельницький вважав “лютим ворогом козаччини”, та його протилежності Максима Кривоноса – лисянського полковника, учасника Корсунської битви, одного з керівників козацько-селянських повстань в Україні за часів Хмельниччини[2].
Одним із прийомів руйнування національної священної історії є нівелювання образної опозиції між добром і злом, героєм та антигероєм. Категоричний імператив у визначенні зла зникає, натомість з’являється елемент відносності – “не все так просто”. Й ось зрадник перестає бути антигероєм, перетворюючись на людину із “власною правдою”. Якщо добро і зло відносні, то національне єднання неможливе.
Історичний міфодизайн кожного народу містить також образ сакральної жертви, що виражається або через трагічну смерть героя, що загинув в ім’я суспільних ідеалів, або через народне винищування – колективну жертву (голодомори, геноциди).
Священні жертви героїв є у кожному з періодів української історії. Можна навіть сказати, що саме на них і будується сакральна матриця нашого минулого. Трагедія – це наратив, що робить подію сакральною, натомість історія з щасливим кінцем, де герой перемагає всіх ворогів, у національну матрицю священної історії не входить. Тому спроби переписати минуле України за голлівудським зразком приречені на провал.
У кожного народу на рівні історичної пам’яті є образ геноциду, без якого вони б не змогли утримати національну єдність. В Україні ж сакральними жертвами є закатовані під час Голодомору, “Розстріляне відродження”, Герої Небесної Сотні, загиблі воїни АТО тощо.
Упродовж тривалого періоду будь-якій спільноті також протистоїть “інфернальний” ворог, боротьба із яким створює сенс національної і світової історії. У релігійній версії таким ворогом є Диявол. Його протиборство з Богом має і земну проекцію, адже він ворог не лише Бога, а й усього роду людського.
Історичним ворогом античних греків були перси, стародавніх римлян – Карфаген, росіян – консолідований Захід. Національна самосвідомість вірменського народу будується на імперативності протистояння турецькому онтологічному ворогові. Після звірств японських завойовників китайці вважають своїм історичним ворогом Японію. Часом таке протиборство навіть відображається у національних гімнах. Історичний ворог необхідний для консолідації соціуму – без нього суспільство зазнає ентропії.
З 90-х років ХХ століття українська історіографія повертає забуті імена національних героїв, досліджує їхню діяльність та внесок у історію державності. Сьогодні ж необхідно формувати історичний міфодизайн навколо забутих постатей: українських кошових отаманів та гетьманів – І. Сірка, П. Сагайдачного, П. Дорошенка, борців за державність новітньої історії України – П. Скоропадського, С. Петлюри, С. Бандери, героїв Крут, сучасних звитяжців – Кіборгів, воїнів АТО тощо. Саме тому гуманітарні науки мають відновлювати цивілізаційно-ідентичну священну історію України, розпочинаючи із цінностей і смислів, що екстраполюються на минуле.
[1] Апостроф: Украинцы назвали героев и антигероев своей истории
[2] УкрЛіб: Герої й антигерої в історичних романах І. Нечуя-Левицького
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
