Історичний народ

Історичний народ

Вперше поділ народів на «історичні» та «неісторичні» запропонував два з половиною століття тому Йоганн Готфрід Гердер, а методологічної повноти ця концепція отримала завдяки Гегелю. У «Філософії права» 1821 року та у посмертно впорядкованій збірці лекцій «Філософія історії» німецький філософ обґрунтував своє бачення історичного народу як такого, що не просто створив свою державу, а створив її як ефективну форму боротьби за панування у всіх сферах – від політичної до культурно-мистецької. 

Ця ідеологема Гегеля мала значний  вплив на європейську історію та історіософію. Не оминув цей вплив і українських інтелектуалів першої половини і середини ХХ століття. Дмитро Чижевський та Іван Лисяк-Рудницький свого часу використовували її положення для розуміння історії української культури. 

Попри всю спекулятивність поділу народів на «історичні» та «неісторичні», попри сучасні сумніви у коректності  формули держави як «форми боротьби за панування», модерні та постмодерні інтерпретації гегелівської ідеологеми і досі залишаються актуальними у політичній публіцистиці на Заході, особливо – правого та право-республіканського спрямування.

Якщо відкинути нюанси, то політична традиція людства знає лише два способи як народу здобути титул «історичного» у гегельянському розумінні. 

Перший спосіб – створити імперію. Для теперішнього часу такий вхід в історію виглядає архаїчно, проте за давніх часів він користувався популярністю. Шумери, китайці, римляни, вавилоняни, єгиптяни, вірмени, араби, майя, ацтеки та ще з кілька десятків земних народів саме через імперські загарбання застовпили за собою сторінки підручників.

Більш модерним є другий спосіб – перемогти пристаркувату імперію та ствердити себе як гордого могильщика загальновизнаної величі. За давніх часів небагато народів спромоглися на такий вхід до історичних анналів. Серед інших можна згадати Афінську державу, яка блискуче перемогла імперію Ахеменидів (до речі, ще зовсім не пристаркувату), Іудейське царство, що за Макавеїв ствердилося як несподіваний переможець імперії Селевкидів та Дай В’єт (сучасний В’єтнам), війська і флот якого протягом дванадцяти століть здобували перемоги над імперським Китаєм.

За нових часів перемагати імперську системність стало не простіше і не легше, а… більш звично.

У середині ХІХ століття «весна народів» розпочала антиімперське «ралі» у Європі, що закінчилося після Першої світової. На уламках трьох європейських монархій виникло аж зо два десятки більш або менш симпатичних національних держав. Але навряд чи Гегель зарахував би народи більшості з них до сонму «історичних». Для набуття пресловутої «історичності», як виявилося, необхідне щось більше за національну консолідацію, накладену на сприятливу міжнародну кон’юнктуру (або ж на світову війну). 

Необхідне особливе колективне надзусилля. Обов’язково увінчане перемогою. Не забуваємо, що мова йде не про самобутність і не про культурну привабливість, а про «боротьбу за панування».

Про результативну боротьбу.

Скажімо, Фінляндія у 30-их роках здобулася не лише на взірцеву національну консолідацію, а ще й на всенародний героїчний військовий спротив у 1939-1940 рр. Проте її боротьба, врешті-решт, закінчилася поразкою та довгим вимушеним нейтралітетом, якого країна позбувається лише тепер. «Історичність» Фінляндії впирається у слово «фінляндизація». Воно насправді історичне. Але означає щось далеке від тієї вікової слави, котру волелюбний народ здобуває на руїнах імперського монстра.

В українців з’явився унікальний шанс стати історичним народом. Для цього потрібно вистояти у двобої з російською армією. Унікальність шансу полягає у трьох стратегічних факторах: 1) Теперішній варіант Російської імперії системно слабший за царську державу та СРСР та не має ані ідеологічного стрижня ані суверенної проекції майбутнього; 2) Україну послідовно та інтенсивно підтримує потужна коаліція держав, що володіє практично невичерпними ресурсами та найпередовішими військовими технологіями; 3) Війна ведеться в умовах межової інформаційної відкритості, тому імперія не здатна створити навколо воєнних подій власну інформаційну бульбашку, а проросійські українські політики не мають захищених майданчиків для капітулянтських домовленостей.

Всі ці фактори були відсутні при попередніх спробах українців протистояти імперському реваншизму. Саме тому провідні історики та культурологи нашої доби, на кшталт Тімоті Снайдера та Френсіса Фукуями, з такою увагою (щоби не написати «з таким захопленням») спостерігають за подіями в нашій країні. Вони, зрозуміло, свідомі, що є свідками народження нового історичного народу. Що відбувається не просто остаточна кристалізація української ідентичності, але криваві пологи спільноти, яка, за сприятливих обставин, зможе стати однією з цивілізаційних майстерень майбутнього.

Звісно, що це лише можливість. Для того, аби стати дійсністю, майбутній історичний народ повинен, серед іншого, пройти через «тріумфальну арку» колективного відчуття перемоги. Маю на увазі те, що тут не мають особливого значення «об’єктивні контури» та експертні параметри перемоги. Набагато важливішим буде домінуюче суб’єктивне відчуття спільноти, колективна маніфестація «емоції перемоги». Ця колективна маніфестація має завершити ту складну і виснажливу трансформацію настроїв, яка почалася тривожною невпевненістю ранньої весни 2022 року, продовжилася спільними надіями після звільнення Півночі і Херсона та нині триває у напруженому очікуванні вирішальних боїв.

Дехто загострює увагу на тому, що Україна вже «вписала себе» в історію ХХІ століття. Що російсько-українська війна визначила стрижень глобальних протистоянь «центрів сили» як мінімум на 30-40 найближчих років. А багато хто тішиться тим, що Україну нарешті припинили плутати з Московією, що вже не лише працівники турецьких готелів, а й світові референтні середовища визнають наявність культурно-цивілізаційних відмінностей між росіянами та українцями.

Оптимістам нагадую, що позицію історичного народу займає не той хто «не програв» і не той, кому співчували, симпатизували та аплодували. Історичним народом стає переможець. Реальний або конвенціональний. Тобто або той, хто переміг і свідомий цього, або той, кого абсолютна більшість публічних та експертних авторитетів світового співтовариства визнала переможцем. І хто внутрішньо погоджується з цим визнанням.

Окремо слід сказати про переможеного. Якщо звернутися до історичних прикладів, то постання нового історичного народу шляхом перемог не обов’язково означало негайний крах імперії. Після перемоги греків над військами Ксеркса держава Ахеменидів існувала ще півтора століття. Постання Новоіудейського царства під владою Макавеїв не призвело до негайного розпаду Селевкідської монархії. Так само втрата Монголії і В’єтнаму не захитало могутності Піднебесної.

Перемога України, скоріше за все, не стане тригером розпаду російського імперського організму. Теоретично імперський центр може пережити поразку своєї армії. Чи знецінить це українську перемогу? Якщо її результатом буде постання української політичної нації як історичного народу, то подальша доля Росії, насправді, вже не матиме принципового значення. Не матиме принципового значення навіть рецидив війни. 

Зрозуміло, що всі ми хочемо становлення надійного миру. Проте маємо тверезо дивитися у майбутнє. Насувається нова епоха, вагітна глобальним конфліктом. Російсько-українська війна – лише перша ластівка великих війн ХХІ століття. Й навряд чи наша країна залишиться на узбіччі. Найбільшою нашою перемогою було б ствердження себе як історичного народу на самому початку руйнівної епохи. Тому що з історичними народами завжди будуть рахуватися. Навіть тоді, коли хмари війни затягнуть горизонти від океану до океану. 

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Цього ніхто не буде читати Культура діалогу й компромісів