By 
«Щирий привіт зі славетних Тарасових гір, – написав з Канева на «Мосфільм» директор кінокартини «Іванове дитинство». – Ми тут уже два тижні. На сьогодні відзняли 195 корисних метрів. Загальне враження від роботи поки що складається позитивне. Тарковський виходить на зйомку підготовленим, знає, що робити, і поводиться дуже впевнено. […] Ваш Г. Кузнєцов, 19.08.1961».
Звістки з кіноекспедиції в Москві чекали з нетерпінням. Адже молодий режисер знімає свій перший повнометражний фільм – а раптом не впорається? Студія вже обпеклася з цією екранізацією дебютної повісті Володимира Богомолова «Іван».
Письменник, колишній фронтовий розвідник, розповів про 12-річного хлопчика, який напередодні форсування Дніпра в 1943-му переправляється на протилежний берег у ворожий тил і здобуває відомості про кількість і розташування німецьких частин.
Рукопис надіслав до журналів «Юность» і «Знамя». Зацікавилися там і там, але «Знамя» надрукувало першим. Публікація влітку 1958-го зробила справжній фурор. Екранізувати «Івана» захотіли три кіностудії – Київська ім. Довженка (адже дія повісті відбувається в Україні), «Ленфільм», «Мосфільм». Богомолов обрав останню (потім жалкував).
Сценарій «Іван», написаний Михайлом Папавою, головним редактором 1-го творчого об’єднання «Мосфільму», пропонували метрам Володимиру Петрову, Георгію Натансону, талановитим дуетам з молодого покоління Георгію Данелія й Ігорю Таланкіну, Олександру Алову та Володимиру Наумову – всі відмовилися. Мовляв, проза цікава, а сценарій – слабенький.
Нарешті згодився дебютант Едуард Абалов, який рік тому знімав на «Мосфільмі» дипломну короткометражку «Тиха пристань». В серпні 1960-го худрада затвердила режисерський сценарій та кінопроби. Знімальна група вирушила в експедицію.
Але після студійного перегляду першої порції відзнятого матеріалу стало ясно: провал. Картину закрили, третина її бюджету вилетіла «в трубу».
Щоб врятувати ситуацію, звернулися за порадою до класика радянського кіно Михайла Ромма. Він порекомендував свого учня Тарковського, який кілька місяців тому захистив диплом у ВДІКу.
У квітні 1961-го худрада заслухала новачка, який розповів про своє бачення майбутньої стрічки. Не всім сподобався його намір змінити сценарій – деякі члени худради стали на захист свого товариша Папави. Але дебютанта гаряче підтримала Юлія Солнцева, змінивши хід обговорення. «Я би обов’язково доручила Тарковському цю картину, – сказала вдова Олександра Довженка. – Перед нами молодий цікавий режисер, він продемонстрував великий хороший смак. Те, що він розповів нам зараз, здається мені цікавим».
Тарковського затвердили режисером-постановником фільму. Протягом двох тижнів разом зі своїм товаришем Андрієм Кончаловським написав новий сценарій. З’явилися сни хлопчика Івана, яких не було в повісті, і назва – «Іванове дитинство».
В липні, коли стрічку запустили у підготовчий період, режисер з оператором Вадимом Юсовим об’їхали на автівці Канівщину, обираючи місця натурних зйомок. А на початку серпня знімальна група заселилася в канівському готелі «Тарасова гора».
В перший день фільмували фінальний епізод картини – останній сон Івана. «Був теплий, сонячний день, – написав у спогадах Микола Бурляєв, виконавець ролі Івана. – З жартами, весело, легко відзняли за день доволі великий метраж». Невдовзі директор фільму Гліб Кузнєцов відправив на кіностудію першу обнадійливу телеграму: «Протягом чотирьох знімальних днів знято 125 метрів Робота йде нормально». А 19 серпня відправив до Москви першу партію відзнятої плівки, приписавши: «Про якість прошу одразу повідомити, щоб не сісти в калюжу, як з Абаловим!»
Але якість виявилася відмінною – і в технічному сенсі, і в художньому. В Каневі й на «Мосфільмі» зітхнули з полегшенням. Кузнєцов вирішив спростити логістику. «В майбутньому, – повідомив, – проявлятиму матеріал на Київській студії: буду вести перемовини й домовлюся!»
Проявлений матеріал Андрій Тарковський дивився в щойно збудованому районному Будинку культури (нині вулиця Героїв Небесної сотні, 66) – одразу з монтажером Людмилою Фейгиновою відбирав дублі.
Кульмінаційну сцену нічної переправи на човні – технічно найскладнішу в фільмі – зняли в затопленому водою лісі.
«Ще на початку експедиції, – розповідав оператор Вадим Юсов, – з вікна автобуса я помітив на горизонті мертвий ліс. Я навіть не зрозумів, що це, бо було на межі видимості, але кажу: «Андрію, давай під’їдемо». Виявляється, колгосп збудував греблю, щоб розводити качок. Проте рельєф місцини не врахували, затопили ділянку лісу, він загинув. То була дивна фактура плюс вода, вкрита дрібною ряскою. Для нас – не для колгоспу, звісно – це був дарунок долі».
На Канівщині фільмували майже три місяці й зняли все, крім павільйонних сцен (це на «Мосфільмі») та березового гаю (неподалік Москви). Якщо міряти метрами плівки, то біля Канева зняли третину фільму – 885 метрів з 2620-ти.
«Українських» метрів могло бути більше. Зокрема, Тарковський хотів зняти в Києві подвір’я гестапо, куди червоноармійці в 1945 році виносять справи розстріляних людей. Облюбував подвір’я Ради міністрів УРСР (нині Кабмін України) – відповідало архітектурно і за масштабами. Слід віддати належне інтуїції режисера: урядовий будинок первісно споруджувався для НКВД (навряд Тарковський знав про це).
Але знімальній групі відмовили. Чи то не наважились пустити десятки сторонніх людей на режимний об’єкт, чи злякалися, що боковий вхід на один день «прикрасять» свастикою…
Наприкінці жовтня знімальна група повернулася додому.
До 2 лютого мали завершити знімальний період, зробити монтаж, озвучення, перезапис – термін нереальний. А ще групу примусили взяти «соціалістичні зобов’язання» здати фільм на два тижні раніше.
Насправді худрада прийняла стрічку лише 12 березня, а 9 травня вона вийшла в прокат.
Коли фільм запросили на престижний Венеційський кінофестиваль, Тарковський мріяв про нагороду за найкращий дебют. А одержав – «Золотого лева» (головний приз) та світову славу.
