Ізолювати небажане

Ізолювати небажане
У вузькому середовищі спеціалістів із питань інформаційного та психолінгвістичного блокування й досі є популярним одне єретичне припущення. Дехто з цієї “секти методосповідників” вважає, що вперше науково обґрунтовані інформаційні “стратегії ізоляції” були застосовані ще наприкінці 40-х років минулого століття – тоді, коли президент Трумен поставив перед американськими спецслужбами завдання: за будь-яку ціну не допустити витоку інформації щодо інциденту в пустелі поблизу Розвелла.

Кажуть, що батьком “стратегії ізоляції” був сам легендарний Ванневар Буш (1890-1974) – пророк системної аналітики, радник Білого дому з питань науки, один із засновників військово-промислової компанії Raytheon та скромний брат-майстер Кембриджської (штат Массачусетс) ложі “Ричард К. Маклорін”.

Тоді вперше до проблеми підійшли комплексно й без відомого інструментального радикалізму, властивого спецслужбам усіх часів та народів. І не тому, що часи були гуманні. Просто інформація про інцидент стала набутком газетярів. Її носіїв не можна було знищити фізично. Проте ніщо не заважало висміяти їх як фантазерів та лузерів.

Відповідно проти балакунів, які загрожували національній безпеці, була застосована технологія “м’якого заперечення”. Це коли не кажуть: “Цього не може бути, тому що не може бути ніколи”. Це коли з іронічною посмішкою запитують: “О, ви такий дорослий хлопчик, а все ще вірите в Санта Клауса?”

Іронія є потужним інструментом суспільної ізоляції.

У минулі епохи протестні голоси наражалися на вогнища інквізиції, списки заборонених книг та ножиці цензорів. Ці примітивні ізоляційні стратегії не витримали випробування часом. Теперішні технології ефективніші. Цензурувати протестні висловлювання вважається поганим тоном. Є інші способи. Якщо пророцтво про кінець світу розмістити між двома рекламами трендів кухонної хімії, споживач інформації сприйме Апокаліпсис лише як телевізійну “замануху”, що актуалізує миючі й дезінфікуючі засоби.

Загалом, кажуть кібернетики, згідно з аналітичною теорією “обмеження ступенів полів множинності”, при певному високому рівні домінування (математично цей рівень вираховується за допомогою “формули достатності Кьонінга-Вішнапрадана”, на яку молилися втаємничені політтехнологи кінця минулого століття) можна технічно забезпечити неоголошену ізоляцію будь-якого “небажаного голосу”, будь-якого ідейного чи емоційного виклику (меседжу, вектору симпатій, повстання ідентичностей тощо). Тому найскладнішим завданням для технологій контролю є не техніки замовчування, а точне відокремлення “бажаного” від “небажаного”.

Іноді “небажане” визначається через наявність системного сумніву. Можна без репресій та відкритого тиску відкинути на далеку “периферію нечутності” кожний сумнів чи альтернативну точку зору. При цьому, як не парадоксально, зовсім не виникає потреби обмежувати свободу висловлювання ідеологічного опонента.

Це і є те “нове”, що принесли із собою постмодерністські підходи до вічних питань “бути чи не бути”. “Бути й не бути одночасно, вільно говорити й вільно не бути почутим”, – відповідає безнадійно застарілому Гамлетові теперішній гуманітарний технолог, який має завдання без шуму й пилу ізолювати “небажане”.

І той голос безпорадно тоне в штучно організованому “серійному хаосі послань”. Водночас щодо нікогоне порушується принцип демократії та відкритості інформаційного поля, адже хаос також є певним різновидом “відкритості”, і жодного обмеження для голосу ворога в ньому неможливо відслідкувати. Справедливість не порушена. “Вільні ЗМІ” – прости Господи! – задоволені своєю незайманою “вільністю”.

В Україні стратегії інформаційної ізоляції застосовуються широко та без жодних роздумів про можливі наслідки. Це лише здається, що в нас “плюралізм думок”. Насправді все навпаки. У нас “плюралізм інформаційних ізоляцій”. Олігархічні ЗМІ та армії ботів змагаються у висміюваннях та технологіях хаосу.

Як наслідок, ми живемо в ситуації такого собі інформаційного “ізоляційного бутерброду”, нескінченних битв “небажаного” з “небажаним”, коли всі інформаційні страви подаються як потенційно отруйні. І якщо хтось каже, що в нас “не чують правди”, то можу його заспокоїти. У нас не лише якоїсь там “правди”, у нас і жирно проплачених меседжів ніхто не чує. У нас ізольовані майже всі практики макротрансляції.

Тому, воленс-ноленс, перемагає мікротрансляція. Перемагає меседж, стихійно перенесений із рівня ЗМІ та соціальних мереж на рівень застільної бесіди двох кумів. “Стихійність” полягає в тому, що в тій застільній бесіді технологічний рівень (обгортка) меседжу не має значення. Так само, як і технологічний рівень ізоляційної протидії цьому меседжу. У застільній бесіді на перший план виходить те, що називається “шкурним інтересом”.

“Холодильник” уже не просто перемагає “телевізор”. Він не залишає “телевізору” жодних шансів.

Що говорять у тій своїй “непочутості” виробники думок? Вони, либонь, цитують Коран на інтенсивно зелених та прикрашених арабським літерним мереживом інтернет-сайтах. Цитують опис краху “архітектурних технологій” царя-богоборця Німрода, який хотів поставити свій трон на вершечку Вавілонської вежі:“Хитрували ті, які були до них, і Аллах знищив їхній дім до нижнього каменю. І впав на них дах, і прийшла на них кара звідти, звідки вони не очікували” (26 аят Сури “Бджоли”). Себто відкинутий хаосом на марґінеси голос погрожує прибуттям Особливої справедливості з Дому вічності, недоступного для впливів гуманітарних і політичних технологів.

А це вже за межами системного аналізу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Політизоване слово Щось на кшталт маніфесту