Казус Шкребця

Війна дуже змінила життя Дмитра Шкребця, батька загиблого на крейсері “Москва” строковика. Зараз він проходить усі стадії розвитку літературного персонажа. Ця історія чудово ілюструє всю сутність росії та її сюжетів, де герой, що шукає справедливости, наштовхується на систему, яку він ще нещодавно боготворив та за яку відправив помирати свого сина, і вона перемелює його.

Росія – країна втіленого постмодерну, як казав про неї Пітер Померанцев. Класичні конфлікти в постмодерній літературі (і в повсякденному житті епохи): людина проти технологій, людина проти реальности та людина проти автора. Проте насправді росія водночас є країною, яку влада глибоко занурила в минуле, у ностальгію за “старими-добрими часами” і мріями про велич. Через цей пасеїзм основним мотивом тамтешніх сюжетів є боротьба людини проти держави (читай: суспільства), що притаманно для модернізму.

Можливо, саме ця вічна стабільність провідного наративу так змушує чіплятися самих росіян за любов до своєї літератури. Гоголь (не будемо тут з’ясовувати, до якої культури він ближчий), Чехов, Салтиков-Щедрін, Толстой, Достоєвський, Булгаков, Пелевін і десятки інших авторів різного калібру та часу об’єднує те, що у всіх них можна знайти безліч текстів, що описують безжальну, божевільну, дурнувату російську владну систему, проти якої абсолютно безсилою виявляється пересічна людина, цей дрібний звичайний підданий, якого можна розчавити – і нічого за те не буде. У російській класиці завше можна знайти сотні цитат на всі випадки життя, що зображають взаємодію людини та системи. Автори можуть описувати її абсурдність, висміювати, проте в більшості, якщо не у всіх, є якесь приречене схиляння перед нею, замішане чи то на страху, чи то на стокгольмському синдромі.

Щось схоже має відчувати Дмитро Шкребець, батько строковика Єгора Шкребця, що загинув на крейсері “Москва”. Якщо послуговуватися кремлівською військовою мовою, то він “объявлен безвестно отсутсвующим у воинской части”. Адже до того, як його син потонув, Шкребець на своїй сторінці «вконтакте» не тільки писав слова підтримки війні (“своих не бросаем” на тлі Z-свастики), антиваксерські пости та гидоту щодо України (що такої країни бути не повинно, а українці – це люди, яких змусили забути, що вони росіяни), а й цитував Біблію та російську літературу. З-поміж іншого, було там багато антибільшовицьких пасажів.

Проте вся ця любов до путіна та влади швидко почала вивітрюватися, коли Шкребець зіткнувся зі системою. А ця система брехала не лише, що “потерь нет” і всіх врятували, а й що строковиків не використовують у війні. Ба більше, Шкребець отримав писульку про те, що крейсер “Москва” не брав участи в бойових діях, бо начебто не перебував у територіальних водах України. Це, либонь, вигадано для того, аби не виплачувати таким невдахам компенсацію.

Далі цікавіше: на Шкребця почали тиснути, адже він єдиний із-поміж батьків, хто і далі публічно говорить про загиблих на “Москві” та перебування там строковиків. Рідні решти померлих, а їх, за різними даними, було кілька десятків, мовчать. Тому до нього навідалися спецслужби, заявляючи, що від його імені прийшли електронні листи про мінування санаторіїв Південного берега Криму. Під час цього в Шкребця забрали ноутбук. Він заявляє, що хтось кілька разів ламав його сторінку «вконтакте», а деякі його дописи соцмережа начебто блокує, через що він завів собі два профілі в телеграмі. Один приватний, а другий промовисто називається “Крейсер «Москва» будет говорить”.

Час від часу він таки пише гнівні розгромні пости, де навіть наважується докоряти путіну й обзивати його, але після того нерідко видаляє все й обіцяє ходити до церкви та більше не злитися.

Схоже, що він уже не підтримує кремлівську агресію і вимагає називати війну війною. Чи змінив він також думку щодо України? Здається, що ні, адже обіцяв вбивати українських офіцерів, якщо його призвуть на війну. Себто відповідальність за смерть сина він покладає на Україну, а не на справжніх вбивць у російських погонах і особисто на путіна, який розпочав неспровоковане повномасштабне вторгнення.

Водночас стверджує, що оприлюднить всю інформацію, яку назбирав за цей час, коли отримає свідоцтво про смерть сина. Зокрема, чому потонув крейсер “Москва” і хто в цьому винен. Це має статися наприкінці липня, тож чекати недовго. Та чи доживе до цього сам Шкребець – не факт. Від нього вже пішла дружина, прихопивши зі собою собаку та гроші, а після того, як ним зацікавилися спецслужби, відвернулася частина небайдужих.

Ця історія така літературна, абсурдна та жахлива, що її могла вигадати та втілити тільки російська дійсність. Це історія не про прозріння, не тільки про те, як “русские своих бросают”, а й про те, як російська система перемелює черговий гвинтик, а мільйони інших йому співчувають, бо можуть опинитися на його місці, і ненавидять його водночас, бо він посмів посягнути на священне. Посягнути на сонцеликого, перепрошую, ботоксомордого. Відважився цим присоромити інших, які бояться шукати справедливости, а тому душать усіх, хто проявляє хоч дрібку сміливости. Це в Україні є цілий прошарок активістів, волонтерів, воїнів, публічних людей із підвищеним відчуттям справедливости. На них теж намагаються тиснути внутрішні конформісти, але конформісти не люблять висовуватися, а тому, коли не мають величезної переваги, програють. А росія століттями чавила сміливих, зокрема і з інших народів. Проте роки незалежности дали Україні змогу відродити їхню чисельність, а в росії їх перегноєно по таборах і розстріляно в під’їздах та на мостах.

Можна довго гадати, як розгортатиметься далі ця історія, скільки ще серій зосталося побачити. Та цілком очевидно, що закінчиться вона неодмінно чимось у дусі Достоєвського та іншої російської класики, де всі персонажі, які хоч трохи можуть викликати в читача симпатію, проходять через якісь безумні й абсурдні випробування та врешті безславно помирають.

Під дописами про Шкребця в соцмережах тролі пишуть, що його не існує, мовляв, це все інформаційно-психологічна спецоперація. А оскільки, попри все звернення в минуле, росія – країна постмодерну, що переміг, то цілком ймовірно, що цей наратив стане провідним у пропаганді. Й одного дня Дмитро Шкребець зникне, як і всі згадки про нього, його дружину, сина та інших загиблих на “Москві”. Усе зітруть, адже “их там нет”. А потім його ім’я, може, навіть випливе в чиємусь тексті – так буде зватися літературний персонаж, що стане черговим героєм, якого зламала система. Після цього всіх схожих персонажів називатимуть шкребцями. Російський народ дуже йому співчуватиме й любитиме його, а кремль використовуватиме в пропаганді.