Казус Удовиченка

Казус Удовиченка
Готуючись до роботи над сюжетом та історичним тлом роману «Малх», дія якого відбувається у 1672-1673 роках, я «перечепився» за промовисту подію, якій не знайшлося місця на сторінках підручників з історії України. Та й навряд чи знайдеться.

У дні ранньої осені 1672 року прибило до Чортомлицької Січі приблуду, що назвався Микиткою, сином удови, за що й був наречений у козацтві Удовиченком. Микитка не пив оковитої, від м’яса відрікся, а ще розповідав козакам, що приходили до нього Христос з Пресвятою Дівою і що доручили вони йому, обраному рабу Божому, передбачати майбутнє та піднімати християн на визвольну справу. А ще баяв приблуда, що на знак чину пророчого небесні владики таке витворили, що природне волосся на грудях Микитчиних росло рівним хрестом. Удовиченко не лінувався знімати перед усім товариством свитку і січові на власні очі бачили хрест з чорного волосся.

Одного вересневого вечора приблуда-вегетаріанець зібрав навколо себе ширше коло козацьке, прямо об’явився пророком Божим та баяв, що Спаситель з Божою Матір’ю доручили йому очолити Низове Запорозьке військо та в ім’я Господнє рушити безстрашно на кримського царя та на самого султана Магомета Четвертого. Присягав, що у писаннях про нього провіщено. Казав, що старці знали про сина удови, який гряде з невідомості до правдивої слави земної. Що призначено сину удови бунчуки султанські та ханські у багно кинути, зняти Золоту браму з мурів царгородських та повернути її до білих стін київських, куди її були поставили за Володимира.

 Козаки, послухали ці високі словеса і рушили до військової церкви Покровської, поставленої на Січі для потреб духовних та напоумлення гультяїв. Козаки запитали у тамтешнього настоятеля про передбачення ермітів з гори Афонської. Той перед образами підтвердив, що святогорці ще від часів падіння Константинополя проповідали чин ясноокого сина удови, якому Сили Небесні дадуть владу вершити дива та пересилювати потугу царів бусурманських. Що без гармат поскоромить він мурзаків та ще до зими сяде у п’яти містах кримських.

А ще Микитка розповів, що він про себе об’явив московитам, але ті зашкарубли у невігластві. Казав, що князь Ромодановський мучив його на дибі і в ямі ведмежій суворо тримав. І що сама Пресвята його з тієї ями витягнула і звеліла царя кримського і мурз його покарати. Й знайшлися в товаристві такі, що клялися: істинно так було, були там, бачили світло з ями, знаємо про стрільців Ромодановського, що нагло осліпли від того світла.

Нині це може здатися дивним, але січове товариство сливе одностайно викрикнуло – Удовиченка кошовим отаманом. Серед тих, хто підтримав «пророка» були родовиті козаки, еліта Запорізького коша. То що вже й дивуватися простакам, котрі зривалися з місця і хуторами, і цілими селами, приходили на Січ разом з дружинами та дітьми, ставали під знамена ясноокого пророка.

Далі події розвивалися стрімко та передбачено. Микитка гордо рушив на Крим на чолі ледь не дев’ятитисячного війська. Досягнув перекопських укріплень й там зазнав від кримчаків нищівної поразки. Сам пророк у бою показав себе боягузом. Він сховався під возом при першому ж гарматному обстрілі, відтак кинув свою армію, загубив булаву й утік на Лівобережжя. Там при спробі нової проповіді його впіймали люди гетьмана Самойловича, допитали й відправили на страту, яку й здійснили в кінці жовтня 1672 року. Подробиць страти літописи та звіти дипломатів не зберегли. Таким чином «казус Удовиченка» тривав трохи менше двох місяців.

Історики у своїх писаннях намагалися відредагувати цей спалах психічної епідемії. Вони не йняли віри, що якийсь пройдисвіт за лічені дні заволодів умами цілого війська. А ще їм здавалося, що «казус Удовиченка» ганьбить Січ. Історики народницької та радянської доби писали нісенітниці, на кшталт тієї, що Микитка був зовсім не приблудним голопупенком, а цілим Степаном Вдовиченком, військовим писарем та наказним гетьманом (у 1668 році). І що, відповідно, запоріжці довірилися не дешевому приблуді, котрого новообраний кошовий отаман Лук’ян Андрійченко у своїх листах прямо називає «харківським вихідцем», а знаному на Січі старшині. Зрозуміло, що таке ототожнення  притягнуте за вуха. Й тим більш неймовірно, щоби наказний гетьман заліз під воза лише зачувши постріли кримських гармат.

Ця давня історія свідчить не лише про те, що ми майже нічого не знаємо про козацький месіанізм часів Гетьманщини. Вона ще й про вразливість спільнот, які живуть чужими ідеологемами, сподіваннями на вище провидіння та не спираються на своє незалежне мислення.

Адже «колективне тіло» Січі за усі століття свого існування не виробило жодного політичного концепту. Одна з найпотужніших військових корпорацій Європи XVI – XVII ст., яка тримала у постійній напрузі могутні імперії тогочасного світу, так і не спромоглася окреслити довготривалих стратегій власного існування. Січ рахувала свій внутрішній час походами та виборами старшин, вірила священникам і чуткам про чудеса, чекала на месій, вклякала перед московськими і східними патріархами, присягала на вірність царям і гетьманам. А ще жила своїм бурхливим політичним життям, балансуючи між охлократією та військовою республікою.

Ми не знаємо про ті обставини, які на світанку Січі не дозволили їй перетворитися на щось «політично просте», на штиб піратської республіки типу Тортуги, та сприяли її трансформації в історично стабільну фронтирну військову спільноту, самоврядну та економічно самодостатню козацьку «кіновію». За довгі століття багато чого змінилося в Дикому Полі, проте Січ зберігала свій устрій та свою позицію, дивуючи сучасників гнучкою мілітарною тактикою та корпоративною злютованістю.

 Здавалося, що для історичного самоусвідомлення прикордонному товариству достатньо було парадигми захисту «отчої віри» та позиції степового християнського форпосту, що стримував натиск ісламського світу. Але так лише здавалося. Казус Удовиченка демонструє, перш за все, брак осмисленого позиціонування. Порожнечу, що відгукується на кожну «пропозицію заповнення», включно з байками пройдисвітів та інспірованих духовних персон. Врешті-решт порожнеча привела до інфляції смислів. І перехід Січі на бік Мазепи у листопаді 1708 року став чи не останньою спробою вирватися з зачарованого кола «не осмисленості», зайняти якісну позицію у новому світі.

Героїчна діяльність, якщо вона не підпорядкована незалежному системному мисленню, або залишається без історичної перспективи, або ж починає працювати на Іншого, котрий володіє навичками та агрегатами системного мислення. У випадку Запорізької Січі таким Іншим стало Московське царство, яке після смерті Богдана Хмельницького й аж до 1708 р., тобто протягом півстоліття, було кінцевим «вигодоотримувачем» військової діяльності січового козацтва.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


На порозі “доби гіперслабкості” Нестерпна затхлість свіжого вітру