By Очільниця Естонії Керсті Кальюлайд поділилася свої спостереженнями про Україну 1 червня на конференції пам’яті естонського екс-президента Леннарта Мері :
“В Україні лише впродовж минулого тижня під час обстрілів було вбито четверо осіб, зокрема 15-річну дівчинку. Ще 15 людей отримали поранення. Це не заморожений конфлікт, це війна”.
“Минулого тижня я була в Україні. Це країна, яка регулярно нас розчаровує, оскільки вона не досить швидко протидіє корупції. Ми знаємо, що рівні умови діяльності для всіх видів підприємництва та більша свобода для розвитку малого та середнього бізнесу створять у цій країні перспективний інвестиційний клімат, а отже, прискорить швидкий економічний розвиток, зважаючи на його обсяги, природні ресурси та освічену робочу силу.
Я сама неодноразово почувалась нетерплячою, але я могла побачити, що громадянське суспільство України сподівається, і навіть якщо ми не бачимо значних змін, вони самі відчувають, що реформи набирають швидкості. В охороні здоров’я, в пенсійній системі, у наданні повноважень місцевим органам влади. Отже, серед українців існує надія, тому є хороші підстави для збереження нашої віри і надії також.
Минулого четверга, менш ніж за 30 кілометрів від лінії, що розділяє Україну та її окуповані регіони, було щось, що переконало мене в тому, що ми повинні продовжувати докладати зусилля для підтримки України. Я сиділа у будинку, який пропонує внутрішньо переміщеним особам України – їх є 1,5 млн – різноманітну допомогу з організації їхнього життя, коли вони втратили житло. Лише у травні 150 нових домогосподарств увійшли до списку будинків, обстріляних росіянами. Але це не та історія, яку я хотіла би вам розповісти, навіть якщо про це варто розповідати.
Отже, ми сидимо в саду у цьому селі, що називається Проліска, де мешканці щоночі звикли чути обстріли, і спілкуємося з людьми. Там були я і віце-прем’єр-міністр України, пан Зубко. Люди вдячні уряду Естонії та іншим за нашу підтримку, ЄС – за фінансову допомогу. І тоді обговорення виявилося неприємним для міністра. Люди були дуже незадоволені тим, наскільки мало робить український уряд, або взагалі нічого не робить, щоб допомогти їм.
Я слухала, як жінки дорікали міністру, і раптом мене осяяло – я бачила вільних людей у демократичній країні, які накинулись на свого політичного лідера, безстрашно вимагаючи від політиків краще виконувати свою роботу.
І тоді я зрозуміла, чому мене це вразило. Годину перед тим ми зробили багато спроб, щоб поговорити з людьми з окупованих територій, які приїхали до України, щоб отримати свої пенсії, або деякі припаси. Вони не хотіли говорити навіть без жодної камери поблизу. Вони не хотіли, щоб ми їх бачили. Вони не бажали говорити з нами. Вони боялися, що через висловлювання своїх поглядів їхнє складне життя може стати ще жахливішим.
Ви знаєте, я, звичайно, чутлива до такого страху. Я виросла у Радянському Союзі, і моя мати та бабуся постійно нагадували, що вільна Естонія не є предметом обговорення поза сім’єю. Навіть з тими, кого я вважала своїми друзями у школі, тому що ви ніколи не знали, хто дійсно був другом у Радянському Союзі. Отже, якщо я бачу такий страх, то у мене є звичне відчуття з минулого. Ці люди з окупованої частини України живуть під серйозним пригніченням. Вони бояться розмовляти.
Отже, незалежно від того, що ми думаємо про якість управління в Україні, її люди є вільними. Це величезна перевага. Ви можете побудувати на цьому економіку, ви можете побудувати країну на основі верховенства закону. Не все втрачено, якщо люди можуть злитися на своїх політичних лідерів і не боятись репресій.
Але все може бути втрачено, якщо ми забудемо. Якщо ми будемо ігнорувати. Якщо ми дамо надії на краще майбутнє. Якщо ми поставимо наші економічні інтереси на перше місце, а цінності на друге. Або просто, відчуваючи нашу безпорадність, будемо намагатись робити вигляд, що не існує війни, яка триває вже четвертий рік тут, у Європі. Якщо будемо уникати використання слова “війна” або “окупація”. Не визнавати те, що іноді рішення, які ґрунтуються на повазі до міжнародного права, можуть зайняти багато часу для їх виконання, набагато довше, ніж у нашому власному політичному житті в минулому, навіть у цьому столітті, коли наш народ вимагає швидких виправлень від нас як політичних лідерів.
Навіть якщо ми не можемо запропонувати більше ніж стратегічну терплячість разом із визнанням невдач, з якими ми зіштовхуємося, щоб зберегти верховенство права для таких країн, як Грузія та Україна, ми повинні запропонувати принаймні це. Наші політичні попередники зуміли це зробити для країн Балтії в умовах, коли Захід мав набагато менше можливостей допомогти окупованим народам. Наприклад, вони не могли запропонувати нам вільну торгівлю або безвізові поїздки, як ми можемо сьогодні зробити для України та Грузії. Вони не могли запропонувати нам більше ніж гарантувати, що шукачі притулку з окупованих країн зможуть оселитися у вільному світі. Але навіть це допомагало, бо вони ніколи не говорили, що отримання свободи вами може зайняти півстоліття, або що все вже втрачено, або що ми повинні рухатися далі і повернутися до справ”.
