Кіно під час війни

Українські кінематографісти, евакуйовані в 1941 році з Києва та Одеси, продовжили працювати в Середній Азії. Адже випускати патріотичні фільми, підіймати бойовий дух і зміцнювати віру людей у перемогу – завдання надважливе.

Першими відгукнулися на вибух війни одеські майстри екрана, евакуйовані до Ташкента. За півтора місяця після початку війни, у серпні 1941-го, з’явилася короткометражка Георгія Тасіна “Остання черга” про повітряний бій, у якому радянський льотчик перемагає німецького аса. Іншу короткометражку – “Прохорівна” – зафільмував Лазар Юдін, розповівши, як селянки на чолі з літньою Прохорівною беруть у полон німецького диверсанта. Натомість Володимир Браун почав знімати повнометражну військову драму “Морський яструб” в Одесі до війни, але продовжив у Ташкенті, переписавши сценарій під нові реалії. До речі, музику до двох останніх стрічок створив відомий польський композитор Генрік Варс, який влітку 1941-го гастролював зі своїм джаз-оркестром в Одесі.

Згаданий Георгій Тасін, знявши “Останню чергу”, завершив у Ташкенті повнометражну “Дочку моряка”, розпочату до війни в Одесі. Це історія про дівчину, яка проти бажання свого батька стала штурманом на пароплаві. Глядач побачив картину в травні 1942-го.

“Дочка моряка” стала останньою ігровою стрічкою одеситів у часи війни. Натомість на знімальні майданчики в Ташкенті й Ашхабаді вийшли майстри Київської кіностудії. Почали знімати “Бойові кінозбірки” – агітаційні кіноальманахи, що складалися з кількох ігрових короткометражок різних жанрів і тематики, як-от сатира на окупантів, фронтові епізоди, сюжети з партизанського життя, розповіді про підлітків, які допомагають армії, героїчні новели про підпільників на окупованій території, патріотичні заклики бити ворога.

Кияни приєдналися до “Бойових кінозбірок” із восьмого випуску, що складався з двох стрічок: Микола Садкович зафільмував “Трьох танкістів” (екіпаж, опинившись у німецькому кільці, відстрілювався до останнього, а далі прийшло рятівне підкріплення), а Леонід Луков зняв “Ніч над Белградом” (про югославських підпільників). Альманах вийшов на екрани в грудні 1941-го.

Дев’ятий випуск “Бойової кінозбірки”, який глядачі побачили вже наступного року, також зняли кияни. Він містив три стрічки: “Квартал № 14” Ігоря Савченка (спротив мешканців Варшави карателям), “Сині скелі” Володимира Брауна (повстання в окупованій німцями Чехословаччині) і “Маяк” (подвиг партизанів) москвича Марка Донського, відрядженого до Київської кіностудії.

У серпні того ж 1942-го вийшов одинадцятий випуск. Короткометражка “Павуки” Ігоря Земгано та ленінградця Іллі Трауберга розповіла про гітлерівські медичні експерименти над людьми. Володимир Браун присвятив “Сто другий кілометр” партизанам, які підривають міст, перешкоджаючи німецькому ешелонові, що доставляє на фронт боєприпаси. А комедійна “Кар’єра лейтенанта Гоппа” Миколи Садковича подала “винахідливого” німецького офіцера, який намагається видати старих селян за нібито зловлених ним партизанів.

Після цього Комітет у справах кінематографії ухвалив знімати “Бойові кінозбірки” виключно за тематичним принципом. Водночас спробували новий формат – музичні кінозбірки. Зокрема, дві з них зробила Київська кіностудія: “Чарівну скрипку” Олександра Івановського та “Відкриття сезону” Володимира Лебедєва-Шмідтгофа.

Відтак взагалі припинили випускати кінозбірки. Навіть кілька вже зроблених тематичних альманахів не побачили екрана. Невідомо, що саме спричинило їх “згортання”. Можливо, брак нових сюжетів, повторюваність сценарних ходів. Хоча, мабуть, усе прозаїчніше – підоспіли повнометражні фільми.

У тому самому році під маркою Київської кіностудії вийшли чотири повні метри. Два з них – “Олександр Пархоменко” Леоніда Лукова та “Як гартувалася сталь” Марка Донського – розповідали про те, як в Україні в 1918 році били німецьких окупантів.

У стрічці Лукова червоний командир Пархоменко, бійці якого погано озброєні, так вміло організував оборону й навіть атакував ворога, що той панічно тікає. Донський екранізував однойменний роман Миколи Островського – не весь, а лише ту його частину, де герої б’ють німців. Історичні паралелі обох стрічок переконували глядачів, що й нині окупанти будуть розбиті.

Ігор Савченко поставив “Партизанів у степах України” за сценарієм Олександра Корнійчука. Драматург переніс персонажів своєї довоєнної комедії “В степах України” в нові обставини – колгоспники стали партизанами і протистоять німцям.

На цьому тлі несподіванкою виявився фільм “Роки молодії” Ігоря Савченка і Григорія Гричера-Чериковера за сценарієм самого Савченка і відомих письменників Андрія Головка та Любомира Дмитерка. Це соціальна драма з довоєнного колгоспного життя, у центрі якої “битва за врожай”. Глядачі з ностальгією дивилися на мирне життя (в тому є велика потреба під час війни), водночас картина закликала працівників тилу до ударної праці.

У планах кіностудії на 1942 рік також фігурував фільм “Міцкевич у Росії” відомого польського кінорежисера Юліуша Гардана, який евакуювався до Ашхабада разом із киянами. Але стрічку не було знято.

Головним студійним фільмом про війну мала стати трисерійна епопея “Україна в огні” провідного українського кінорежисера Олександра Довженка. Сценарний договір із ним студія підписала в січні 1942-го. Проте історія затяглася, а Сталін, прочитавши сценарій, розбив його дощенту. Довженко потрапив в опалу….

Найвідомішою українською стрічкою воєнного періоду стала “Райдуга” Марка Донського, знята в Ашхабаді 1943 року. Це розповідь про мужню партизанку, яка, потрапивши до рук ворога, не видала товаришів. Упродовж 1944–1945 років фільм демонстрували у 12 країнах, він здобув низку американських кінонагород. Президент США навіть надіслав режисерові вітального листа.

18 лютого 1944-го Комітет у справах кінематографії при Раднаркомі СРСР видав наказ про повернення кіностудії до Києва. Переїзд розпочали в червні, а наступні стрічки Київської кіностудії датовані вже 1945 роком. Фільми українських кінематографістів, безумовно, зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом. Частина воєнних стрічок нині доступна в інтернеті.