Кітч й колективна уява

Кітч й колективна уява
Нова хвиля розборок навколо площі Маланюка у Львові, де розташований пам’ятник Ксаверу Моцарту, гарно показує, які монументи “активні” містяни хочуть мати й бачать, а яких уникають і не бачать. “Активісти” не розгледіли проблем зі страшним пам’ятником Івасюку чи жахливим обеліском Кульчицькому. Вони не помічають анахронічності образу митрополита на Святоюрській горі й недобачають, що пам’ятник націоналісту Бандері естетично є дуже радянським. Чому ж це так? Бо ці пам’ятники є кітчем, а кітч часто невидимий – він відповідає усталеним містечковим смакам, нічого не змінює й нічого не провокує. Кітч не може бути амбівалентним чи вмикати суперечливу уяву, його роль – заспокоювати містян і громадян. Кітч – це світ фантазії, а не творчості, це прекрасна уявна утопія, оманлива ілюзія.

А що ж бачать львівські “активісти” й що їм заважає? Кілька років тому вони, наприклад, “помітили” (і навіть кілька разів) пам’ятник Юрію Великановичу, який створила Теодозія Бриж, художниця, яка має у Львові меморіальний музей і в чиїх заслугах перед мистецтвом годі сумніватися. Чим завинив Великанович, що “активісти” кілька разів скидали й нищили пам’ятник галичанину? Хіба тим, що він був учасником громадянської війни в Іспанії та воював на боці іспанських соціалістів в інтербригаді імені Т. Шевченка. А може, тим, що пам’ятник йому поставили українські комуністи? Так можна ж встановити знову, від імені демократичної влади, хіба ні? Але ж “активісти” проти.

Ті самі “діячі” сплюндрували та скинули погруддя галичанина Степана Тудора, яке стояло на площі Маланюка. Чому? Може, тому, що Тудор у 1939 році був депутатом контроверсійних Народних зборів Західної України, які проголосили про возз’єднання українських земель? Чи тому, що він брав участь у створенні місцевого відділення Спілки радянських письменників України та допомагав ним керувати? Або ж Тудор, як і Великанович, завинив тим, що його погруддя встановила непатріотична влада?

Здається, у цій низці небажаних монументів у Львові тепер є пам’ятник молодшому Моцарту. А чим він заважає “активістам”? Комуністів уже немає, Ксавер марксистом не був (бо й не міг) і все життя служив галицьким панам, яких так люблять наші “активісти”. Провина цього об’єкта – це його форма, а також те, що ця “форма” стоїть на площі імені патріота Маланюка. А це вже неподобство! Негайно прибрати, а на місці “форми” поставити патріотичний пам’ятник Маланюку або народний монумент Моцарту. Скидається на те, що у Львові вже впродовж певного часу відбувається протистояння різних типів уяви, які формують різні практики. Хоча акуратніше буде сказати, що певні групи містян нав’язують нам фантазію й кітч замість творчої уяви. До чого тут це розрізнення? Поясню.

Англійське imagination (уява) походить від латинського терміна imaginatio, який використовувався для перекладу грецького слова phantasia (фантазія). Першими авторами, праці яких містятьповноцінну теоріюфантазії, є Платон та Арістотель. Думки про фантазію у них різко контрастують із сучасним трактуванням цього поняття як чогось нереального. Натомість уявне сучасні європейці зазвичай пояснюють як акт творчості.

Карл Густав Юнг писав, що фантазія – це чиста нереальність, вигадка і фантом, швидкоплинне враження. Натомість уява (німецькою Einbildungskraft) – це активне творіння, звернене до певної мети. Жак Лакан в одному зі своїх центральних текстів, що його він завершив 1936 року (тоді ж, коли Юнг описував відмінності між уявою та фантазією), висунув оригінальну тезу про “дзеркальну фазу”, або ж про “стадію дзеркала” (mirror stage). У цій теорії важливе місце займає концепція “уявного” (Imaginaire), яке він поєднав із “символічним” і “реальним” у структурі психіки, що зумовлена певними регістрами людського існування. Уявне тут є виміром образів, свідомих чи несвідомих, сприйнятих чи уявлених, з якими ідентифікується суб’єкт. Але ці образи є не справжньою сутністю людини, а фактично обманом чи, як вважав Лакан, “імаго”, що з’являється в людській істоті, є суб’єктивним ефектом відчуження, розчленування. Так Лакан практично використовував уявне в тому розумінні, яке Юнг та інші мислителі надавали фантазії – це було щось неправдиве, нереальне.

Згодом уявне почали розглядати з позиції структуралізму, тобто радше як контекст, мережу чи павутину, у яку занурюється суб’єкт. Італійська філософиня К’яра Боттічі каже, що якщо уява – це індивідуальна здатність, якою ми володіємо, то уявне – це контекст, який володіє нами. Романи, мелодрами, картинки та дрес-коди, звички в їжі, соціальні та політичні символи – усе це вивчається як засоби для побудови спільноти та прийоми конструювання “соціального уявного”. Тож у такому розумінні уявне – це сукупність цінностей, інститутів, законів і символів, через які люди уявляють своє соціальне “тіло”. Уявне є спільною характеристикою для членів певної соціальної групи, відповідного суспільства чи, як вважав Бенедикт Андерсон, і цілої нації.

Філософ Чарльз Тейлор твердить, що “соціальне уявне” – це те, як люди уявляють своє суспільне буття, як вони поєднуються з іншими, як відбуваються зв’язки між ними та їхніми товаришами, як формуються очікування, які зазвичай задовольняються, і глибші нормативні поняття та образи, які лежать в основі цих очікувань. Корнеліус Касторіадіс додає, що соціальне уявне визначає для кожного історичного періоду свій особливий спосіб життя, бачення та створення власного буття.

Тож мислителі зауважують, що в такому розумінні соціальне уявне може змінюватися за допомогою популярної культури, текстів інтелектуалів чи творів митців. Те, що спочатку може виглядати абстрактною ідеалізацією, має здатність переростати в складну уяву, якщо його сприймуть і пов’яжуть із соціальними практиками. Наприклад, такі поняття, як данське “гюґе” (hygge) чи японське “вабі-сабі” (wabi-sabi), хоч необов’язково мають чітке розуміння й пояснення, вплітаючись у соціальні практики сучасних українців, усе-таки перетворюються на загальноуявлені принципи.

Так само і з пам’ятниками: якщо не впроваджувати щось нове, у соціальній уяві домінуватимуть форми минулого. Отже, якщо уява (imagination) – це здатність, якою ми володіємо як окремі особистості, то уявне (imaginary) – це те, що створює нас як соціальних істот. Кітчеві пам’ятники дарують нам не уяву, а фантазію, й у цьому їхня небезпека. Вони не беруть під сумнів реальність, а лише присипляють нас, тримають у світі нереальної фантазії. А яку уяву плекаєте ви?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ