Кітч всепереможний

Кітч всепереможний
Світова цивілізація разом зі своєю культурою занурені в кітч. Нас оточує незліченна кількість естетично збіднених об’єктів, призначених лише для позначення соціального статусу, простіше кажучи – для понтів, для того, щоби здаватися, а не бути. Нас оточують тиражовані й заточені на average consumers наслідування дорогих речей, дорогих мистецьких творів, дорогих відзнак, дорогих ідей та дорогих вчинків. Цілий океан масового, дешевого і фронтально зрозумілого наслідування.

Ця навала здешевлює не лише споживачів кітчу. Вона здешевлює все. Ми просинаємося в стандартних ліжках, зроблених “на середній зріст”, беремо до рук бюджетні смартфони й читаємо з екранів скопіпастені новини про демарші осіб, технічно скопійованих із політиків минулого й розтиражованих усіма парламентами світу.

А потім нам пропонують послухати пісеньку, яка перемогла на якомусь черговому “Гавнобаченні”, бо глядачі почули в ній разючу схожість із тим, що подобалося широким масам у ті доісторичні часи, коли середньостатистичний мешканець гуртожитку або кампусу ще відрізняв гранж від лаунжу. Ну а під пісеньку ми споживаємо вбивчий кулінарний треш, що його в наших краях сміливо називають піцою, і запиваємо його кавою з пакетика, кітчевість якої не вартує навіть коментарів.

Якщо розібратися, майже все, що нас оточує, за незначними винятками, або є стовідсотковим кітчем, або ж фатально забруднено кітчевістю. Це і краєзнавство, заточене під туризм, і традиції, заточені під політику й етнографію, і релігія, яку перетворили на ідеальний товар, який не потребує ані ліцензій, ані сертифікатів, а продається просто в тому вигляді, якого йому надав або черговий недовчений “батюшка”, або якийсь самозваний “гуру”.

В’їдливий публіцист, з яким довелося дискутувати про “кітч всепереможний”, згадав статтю автора цих рядків про “трешевий Франківськ” і запитав: “А хіба кітч не є тим «культурним гумусом», на якому виростають прекрасні квіти Гіпермодерну?”. З цим питанням потрібно розібратися.

Для початку треба констатувати, що “світ оригінального”, або ж “світ естетичної якості”, ми втратили назавжди. Ностальгувати за ним, звичайно, не забороняється, але ця ностальгія така ж безнадійна, як і ностальгія за добою лицарських турнірів, готичних соборів і війн із сарацинами. “Царство кількості” (воно ж і царство кітчу) панує з часів індустріалізації, коли фабрика перемогла майстерні, а на ринку запанували ті кластери споживачів, для яких оригінальність і естетична первинність не мають не те що принципового, а й жодного значення. І з кожним роком це панування царства кількості стає все більш тотальним, самодостатнім і самовдоволеним.

В Україні “кітчевий перелам” відбувся за радянських часів, коли гегемонію несмаку виправдовували боротьбою з буржуазними витребеньками, міщанством, формалізмом та іноземними впливами. Боротися з добрими смаками сподобалося не лише пролетарям, немиті руки яких оспівували поети-комуністи. Трударі полів і городів також були не проти поборотися з витребеньками, до яких записали не лише шовкові краватки hand made, лаковані штиблети й кубинські сигари, а й багато чого з ужиткового. І довгі роки пройшли, перш аніж трударі полів зрозуміли, що ватерклозет – не дизайнерська витребенька для снобів, а їхня рідна “кітчуха”.

Тож ми в Україні відділені від тих локусів, де культивують оригінальність, принаймні двома фільтрами: по-перше, світовою настановою на стандартизацію, сформованою глобальним ринком і глобальними брендами, а по-друге, культурно-цивілізаційним спадком радянської доби, інерція якого ідеально потурає кітчу.

Перемогти кітч в Україні неможливо. Досвід останніх 30 років це підтвердив, адже в нашій країні ми не бачили жодного суспільно-резонансного прикладу боротьби стилю проти кітчу. Окремі спроби місцевих постмодерністів у 90-х залишилися незрозумілими й непочутими. Вбита в голови “вічно поневоленим і окупованим” шмарката сентиментальність роз’їла все, наче ржа.

В Україні, без перебільшення, усі значні соціально-політичні й культурно-цивілізаційні конфлікти відбувалися поміж різними варіантами кітчу. Націонал-ліберальний кітч завзято воював із кітчем комуністичним і етнонаціональним. Динамічні європейські й американські кітчеві тренди намагалися знайти собі місце серед махрового, застійного кітчу радянського й російського походження. Ці епічні битви тривають і досі. І триватимуть ще довго. Усі й далі змагатимуться за те, хто більший мученик і хто гучніше плаче.

Проте, вангую, за будь-якого підсумку “царство кількості” не зазнає втрат. Кітчу, як домінантному способу естетичного сприйняття світу, в Україні, здається, нічого не загрожує. Ані тепер, ані в історичній перспективі.

Тому й виникає спокуса вибити клин клином. Використати специфіку доби Гіпермодерну, до якої вступив світ, для перетворення – своєрідного “внутрішнього якісного стрибка” – у середині кітчевого смислового й естетичного поля. Для цього, як виглядає, треба довести кітчеву реальність до абсурду. Згустити культурно-соціальний кітч до такого переситу, коли в ньому почнуть рости пагони оригінального й самобутнього світу.

Зрештою, у візуальному мистецтві вже давно розробили теорію мистецької реактуалізації кітчу. Художники і скульптори, які працювали в напрямі попарт, починаючи з Едуардо Паолоцці й Енді Ворхола та закінчуючи Робертом Раушенбергом і Джаспером Джонсом, сформулювали й реалізували на галузевому рівні теоретичні принципи “згущення кітчу”, перетворення рутинної фронтальної “кількісності” в нову якість.

Для цього кітчеві предмети та об’єкти мають опинитися в іншому контексті. Митці епохи попарт досягали цього, змінюючи масштаб, відверто демонструючи непривабливий технічний бік кітчевого “виробництва” чи виявляючи інформаційні збої та комунікативні перешкоди.

Україна може якісно “естетично вибухнути”, довівши вітчизняний треш до повного абсурду. Для цього вже є добрий зачин. Зростають українські острови гіпертрешу. Нас оточують парламентарії з жомовими ямами, “херої” з пантеону імені Нашої Наді, літературні шедеври з блогу Соломії Українець і сучасна архітектура українських “спальників”, що успішно наслідує традиції економзабудови бразильського Сан-Паулу.

Можна й далі просуватися в цьому напрямку: наповнювати країну монументальним трешем, будувати велетенські вежі зі сміття й одягати їх у кучми та кобеняки, золотити автобуси міжміського сполучення, прикрашати парки пам’ятниками свійській худобі, салу, туалетному паперові та заслуженим працівникам наливайок. Робити все це зі смаком і наголошувати на дискурсивній рівності Шекспіра написові на дверях туалетної кабінки. Наголошувати не декларативно, а концептуально.

Зрештою, світові тренди знову зрушили вліво. І ніхто тепер не посміє вголос критикувати гіпертреш, якщо подати його грамотно, саме грамотно і з прицілом на глобальну стилістичну трансформацію. Якщо проголосити “трешеву революцію” парадигмальним фундаментом боротьби з наслідками доби колоніалізму. Якщо оповістити, що саме так ми боремося з колективними травмами, отриманими за століття гноблень і окупації.

Коли поразка здається неминучою, залишається одне: перетворити головні підстави поразки на інструменти перемоги. Але для такого перетворення необхідно мати щонайменше інтелектуальну затятість і притомний штаб. А з цим у нас, як відомо, постійно не складається.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Вавилонські фрагменти Про неправильні війни та “червоних жуків”