By Українська пісенна культура, зокрема широкий кобзарський і лірницький репертуар, у радянський період вважалась “невиправним націоналістичним елементом”. Радянська влада настільки боялася національного фольклору, що вела нещадну боротьбу проти старосвітської бандури, кобзи і ліри, замінюючи їх на “кудесницю-гармошку”, балалайку та баян. Поряд із нав’язуванням російських інструментів та російської пісенної культури відбувалося знищення української фольклорно-пісенної традиції, прихована боротьба із національною свідомістю українців.
Радянська влада боялася сліпих співців, які формували національну свідомість, пропагували героїчне минуле та християнські цінності. Головним завданням радянської пропаганди стало викорінення кобзарської свідомості та духу – складових частин ідентичності та національної ідеї українців. Проти ліри і кобзи влаштовувалися маніпулятивні війни, виражені у гаслах: “Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!”, “Кобза – музична соха”. Фабрики натомість виготовляли виключно російські балалайки, домри та гармошки.
Внаслідок такої політики руйнування зазнали не так кобзарська та лірницька традиції, як світоглядне уявлення про народних гомерів, які оспівували історію української нації. Радянські пропагандисти поставили кобзарів та лірників поряд із жебраками, видавши низку постанов, зокрема “Про заборону жебрацтва”, “Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС”, “Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність”. У такий спосіб радянська влада намагалася принизити українську націю, показати вищість російської.
Нищівного удару зазнав репертуар кобзарів, зокрема під заборону потрапили кобзарські думи, релігійні та антирадянські пісні. Згодом радянська влада взялася за знищення індивідуальності кобзарів – заганяла їх у капели, ансамблі, тріо, квартети, що суперечило пісенній народній традиції, адже кожен кобзар-лірник співав один, мав власне місце виступів (площа, майдан, церква).
Американський дослідник Роберт Конквест у своїй книзі “Жнива скорботи” пише про репресії кобзарів у СРСР: “Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це “небажане явище” тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли – в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці”. Так були знищені кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан.
До боротьби із кобзарською свідомістю українців радянські імперіалісти підключили й письменників та громадських діячів. Микола Хвильовий, наприклад, закликав своїх читачів “вибивати колом закобзарену психіку народу”. Юрій Смолич вважав, що кобза ховає в собі небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької, яку народні співці намагаються воскресити у пам’яті українців. А Микола Бажан у поемі “Сліпці” обізвав кобзарів “скигліями” та “смердючими недоносками”, а кобзарські думи – “проклятими піснями”. Однак радянська система зламала не усіх діячів української культури. На захист кобзарів стали Павло Тичина, Максим Рильський, а також дослідники народного епосу, пісенної традиції українців. Цього патріотичного кроку радянська влада їм не пробачила, відплативши репресіями.
У 1930-х рр. у Харкові під час з’їзду народних артистів Радянської України було знищено 337 кобзарів та лірників. Про цю трагедію досі відомо небагато, адже радянські архіви були знищені. Про розстріл кобзарів під Харковом розповідає, зокрема, український фільм “Поводир” 2013 р. У стрічці кобзарська свідомість ототожнюється із національними та патріотичними елементами психіки українця.
Попри те, що кобзарський та лірницький рухи відроджуються, із телевізорів часто звучить не старосвітська бандура чи ліра, а балалайка і домра. Це формує неправильні знання про національну пісенну традицію українців, для яких поки незвично бачити кобзаря або лірника на вулиці, майдані чи біля церкви. На підсвідомому рівні кобзарі сприймаються як вуличні музиканти, а не носії давньої української автентичної традиції. Тому маємо відродити нашу славну кобзарську свідомість, адже це важливий елемент нашої національної ідентичності.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
