By Наприкінці січня 2017 року в Києві перепоховали відомого українського письменника та поета Олександра Олеся та його дружину Віру, прах котрих привезли з Чехії після вимушеної ексгумації. Раніше в Україні також перепоховали героїв-дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олексу Тихого. Цьогорічні події ще раз актуалізували питання створення Пантеону видатних українських діячів. Й досі гідно не вшановано героїв Небесної сотні, адже після виділення земельної ділянки рішенням Верховної Ради України триває конкурс проектів Меморіалу Героїв Небесної сотні та Музею Революції Гідності.
Пантеон cлави й формування національної ідентичності
Створення Пантеону видатних українських постатей особливо актуальне в умовах постійної інформаційної експансії з боку Російської Федерації, що всіляко намагається перекрутити історичні факти. До прикладу, на відкритті пам’ятника князю Володимиру в Москві (листопад 2016 року) Володимир Путін назвав його видатним державним діячем, воїном, духовним засновником Московської держави. Президент Росії й до цього неодноразово висловлювався, що прямим спадкоємцем Київської Русі є насамперед нинішня Росія, а не Україна. Деякий час назад в російськомовній Вікіпедії статтю “Київська Русь” перейменували на “Давньоруська держава”, вказавши її першою столицею Новгород, а вже потім Київ, що суперечить історичній правді.
Відтак сьогодні для України формування колективних уявлень про історичне минуле є надважливим, передовсім як суттєвий чинник розуміння національної ідентичності. Героїчне минуле, солідарно визнане та усвідомлене членами однієї спільноти, є основою її усталеності та ідентичності. На цьому наполягає дослідник феноменів нації та націоналізму Е. Сміт: “подолання забуття через нащадків, відновлення колективної гідності через покликання на золоту добу, реалізація братерства через символи, ритуали та церемонії, які прив’язують живих до мертвих і полеглих спільноти – ось головні функції національної ідентичності…”. Героїчні постаті уособлюють захисників та борців, творців майбутнього для свого народу. Формування несуперечливого національного Пантеону героїв має стати пріоритетом державної політики пам’яті та ідентичності, адже знання минулого дає можливість попередити помилки в майбутньому. Історик і культуролог Й. Рюзен твердить: “Хто не пам’ятає, того покарає майбутнє”.
Е. Сміт: “подолання забуття через нащадків, відновлення колективної гідності через покликання на золоту добу, реалізація братерства через символи, ритуали та церемонії, які прив’язують живих до мертвих і полеглих спільноти – ось головні функції національної ідентичності…”.
Офіційна репрезентація історичних сюжетів неодмінно повинна бути персоналізованою, оскільки знеособлена історія, зазвичай, має невеликі шанси зафіксуватися у пам’яті. Як свідчить світовий досвід, антропоморфізація і індивідуалізація історії – невід’ємна властивість процесу формування колективних уявлень про минуле. Приклад життя видатних діячів – найкращий інструмент для усвідомлення людиною приналежності до певної історичної і національної спільноти. Водночас такий “пантеон” загалом сприяє самовизначенню політичної нації. Міфічні або реальні імена можуть стати справжнім символом усього народу, хоча такі функції притаманні лише тим історичним постатям, яких беззаперечно визнають усією спільнотою.
Минуле: національно-демократичне чи колоніально-радянське?
Колективні уявлення про український національний Пантеон недосформовані на рівні суспільної свідомості: історична пам’ять українців поєднує декілька моделей уявлень про події та постаті минулого, основними з яких є, умовно кажучи, “національно-демократична” і “колоніально-радянська”. Такий дуалізм поглядів на нашу історичну спадщину – суттєвий дезінтегруючий чинник, джерело соціального напруження, що активно використовується у політичній боротьбі.
Водночас фіксація на рівні суспільної свідомості “місць пам’яті” та національного Пантеону – процес довготривалий. З точки зору державної політики його не можна зводити лише до офіційної репрезентації вибіркових постатей та подій української історії, разових заходів вшанування. Національна пам’ять семіотизується у конкретному символічному просторі, який формують монументи, меморіали, топоніми та урбаноніми, державні свята тощо. “Робота пам’яті” (П. Рікер), “подолання минулого” (Ф. Адорно), як і процеси історичних самосвідомості та пам’яті – це, передусім, робота над символами та значеннями.
Держава повинна приділяти більше уваги зведенню пам’яток, що відображають історичне минуле, та зміні тоталітарних назв. Саме пам’ятники є одним з прямолінійних знаків ідентичності як символи, що слугують колективним спогадам і безпосередньо впливають на формування історичної свідомості. Ще донедавна в Україні залишалось чимало пам’яток з радянсько-імперським історичним наративом. Так станом на 1991 рік в Україні налічувалось близько 7 тисяч пам’ятників Леніну, й за їх кількістю ми поступалися тільки Росії. Частина з них і до сьогодні збереглась на тимчасово окупованих територіях.
На законодавчому рівні процес декомунізації регулює закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки”. Як повідомляє прес-служба Українського інституту національної пам’яті для виконання цього закону демонтували 1018 пам’ятників Леніну і 148 монументів іншим радянським діячам (дані, станом на лютий 2017 року). Впродовж 2016 року в Україні перейменували 987 населених пунктів та 25 районів, змінили назви майже 51,5 тисячі топонімів, усунули 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків, які пропагували тоталітарний режим.
Зараз повна декомунізація та формування україноцентричного історичного наративу є одним з першочергових завдань державної політики. Для цього використовують різноманітні інформаційні заходи, комеморативні практики, освітні програми, засоби монументальної пропаганди, популяризують вибрані художні твори. Залучення цих та інших форм роботи допомагає створити у суспільній свідомості віртуальний Пантеон слави, що повинен відновити табуйовані за радянських часів імена і “націоналізувати” пам’ять про українських митців, яких комуністична ідеологія називала “русские” або “советские”.
При створенні Пантеону національних героїв потрібно враховувати рейтинги визнання діячів народом України. Інститут соціальної та політичної психології АПН України у 2007 році провів соціологічне дослідження, під час якого респондентів запитували: “Назвіть, будь ласка, кілька прізвищ людей (не більше п’яти), яких, на Вашу думку, можна вважати національними лідерами України за останні 200 років?”. У першу десятку увійшли: Т. Шевченко (25%), М. Грушевський (21%), В. Чорновіл (16%), В. Ющенко (9%), Л. Кравчук (8%), Л. Брежнєв (6%), І. Франко (6%), С. Петлюра (4%), С. Бандера (4%), В. Щербицький (3%).
Як не дивно, та відповісти змогли лише дві третини опитаних, а у Південному регіоні лише 16%. Українці обирали таких взаємовиключних постатей як С. Петлюра й Л. Брежнєв, С. Бандера та В. Щербицький. Такий відбір мав чітку регіональну диференціацію, оскільки одних здебільшого підтримують на заході та півночі України, інших – на сході та півдні. Це засвідчує амбівалентність історичної пам’яті нашого народу, коли власне український історичний наратив переважає у західному регіоні, а радянсько-імперська міфологія поширена у східних та південних областях.
Проте, є й постаті, яких позитивно сприймають повсюдно, зокрема, це Б. Хмельницький та М. Грушевський (79% і 60%). Високу оцінку Б. Хмельницького можна пояснити тим, що на заході й у центрі України його сприймають як великого державника, а на сході та півдні – як людину, що “об’єднала Україну з Росією”. Позитивне ставлення до постаті М. Грушевського – результат діяльності як політика, що боровся за незалежність України, та як видатного історика. Лідерами негативного сприйняття стали Й. Сталін та М. Горбачов (62 % і 56 %).
Дуaлiзм icторичної пaм’ятi пiдтвeрджують дaнi cоцiологiчного доcлiджeння[1] щодо ставлення нaceлeння до ключових подiй в історії України, здійсненого Фондом “Дeмокрaтичнi iнiцiaтиви iмeнi Iлькa Кучeрiвa” cпiльно з cоцiологiчною cлужбою “Ukrainian Sociology Service”. Зa результатами опитування українці позитивно оцiнили пeрeмогу CРCР у вiйнi 1941–1945 рр. (84% респондентів), Хрeщeння Руci 988 року (74%), проголошeння нeзaлeжноcтi Укрaїни (71%) тa нaцiонaльно-визвольну вiйну пiд проводом гeтьмaнa Б. Хмeльницького (69%). Вiдноcнa бiльшicть тaкож вважає позитивними утворeння УРCР (47% проти 20%), зacнувaння УПA в 1942 р. (40% проти 31%), оcтaточнe звiльнeння укрaїнcької чacтини Руci литовcько-руcькими вiйcькaми пicля битви 1362 р. нa Cинiх водaх (42% проти 3%), створeння ОУН в 1929 р. (37% проти 31%), Помaрaнчeву рeволюцiю 2004 р. (44% проти 35%), нacлiдки Пeрeяcлaвcької рaди (33% проти 24%), Бeрecтeйcьку цeрковну унiю (30% проти 7%), пeрeмогу укрaїнcько-кримcько-тaтaрcьких вiйcьк нaд вiйcькaми Моcковcького цaрcтвa пiд Конотопом у 1659 р. (41% проти 7%).
Ceрeд icторичних тa дeржaвних дiячiв опитані позитивно оцiнили князя Яроcлaвa (Мудрого) – 33%, Богдaнa Хмeльницького – 32%, князя Володимирa (Вeликого) – 31% тa Михaйлa Грушeвcького – 19%. Ceрeд нeгaтивних постатей: Віктор Янукович (54%), Йоcип Cтaлiн (39%), Вiктор Ющeнко (25%), Володимир Лeнiн (23%) тa Cтeпaн Бaндeрa (20%).
Громадську думку відображають також й інтерактивні опитування. У цьому плані показовим став проект телеканалу Інтеру “Великі українці”, в межах якого глядачів просили обрати видатних українців. За підрахунками компанії GFK, усього на почесне звання претендувало 14 тисяч осіб, за яких віддали понад 800 тис. голосів. У першу десятку увійшли: Я. Мудрий, М. Амосов, С. Бандера, Т. Шевченко, Б. Хмельницький, В. Лобановський, В. Чорновіл, Г. Сковорода, Л. Українка, І. Франко. Незважаючи на зловживання, викриті під час останнього етапу проекту, наведений перелік є показовим варіантом “пом’якшеної і узгодженої” оцінки українським суспільством своїх національних героїв.
Аналізуючи усі перелічені дані стає очевидним, що громадська думка формує певні пантеони героїв нації у залежності від регіону опитування, ідеологічних уподобань респондентів, їх вікової категорії, етнічної приналежності тощо.
[1] Дослідження проведено Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з соціологічною службою «Ukrainian Sociology Service» з 25 грудня 2014 року по 15 січня 2015 року на замовлення Міжнародного центру перспективних досліджень в 11 регіонах України. Всього опитано 4413 респондентів (по 400 в усіх регіонах України, на Закарпатті та Буковині – 401, в Центрі – 402, на Поліссі – 410).
