By Сьогодні громадськість та політики все частіше говорять про пам’ять: історичну, колективну, національну; політику пам’яті, війни пам’яті тощо. Чому в той час, коли ми стільки довідалися про історію, маємо безліч відкритих джерел, публікацій, інтерпретацій нашого складного спільного минулого, виникають щораз гостріші дискусії навколо пам’яті?
Тож, що таке пам’ять і для чого вона нам потрібна? Пам’ять – це важлива функція особистості, яка допомагає сприймати світ і себе в ньому, накопичувати й організовувати інформацію та досвід упродовж життя, уникати загроз від ворожого довколишнього світу, поборювати минущість, час. Пам’ять є селективною, тобто важливо не тільки пам’ятати, але й забувати непотрібне, вміти користуватися набутими знаннями і досвідом, спостерігати за собою, пізнавати себе й удосконалюватися. Словом, без пам’яті розвиток людини неможливий.
Оскільки людина є соціальною істотою, то у групі вона творить колективну пам’ять. Тут розрізняють комунікативну пам’ять, яка усно передає досвід, традиції, звичаї, події (до трьох поколінь), і культурну пам’ять, яка описує, аналізує й інтерпретує. Колективна пам’ять конструює різні ідентичності.
А от національна пам’ять будується не так на пригадуванні, як на забуванні – передусім того, що не підходить під національний канон або загрожує його гармонійності. Вона має міфологічні, символічні, політичні, когнітивні, емоційні, естетичні й етичні компоненти. Вони входять в колективну пам’ять різною мірою, їхня частка є динамічною в різні періоди розвитку і залежить від різних обставин, соціально-політичних і культурних передумов. На балансування цих компонентів впливає розвиток історичної культури, науки, культури пригадування і конкуруючої з ними концепції історичної політики.
Поняття історичної культури сформувалося в Німеччині в 80-ті роки минулого століття як збірне поняття різноманітних форм історії щодо їхнього застосування в суспільному житті. Цей концепт виник з прагнення знайти спосіб формування історичної свідомості тоді, коли молоде покоління критично осмислювало недавнє минуле. Розвиваючи парадигму історичної культури, було запропоновано розрізняти історичну свідомість й історичну культуру як два підходи до одного феномену – індивідуального і колективного конструкту історичної дійсності. Для опису історичної культури було запропоновано чотири форми: інституційну (школи, архіви, музеї тощо), професійну (вчителі, науковці, митці), медіальну (книжки, фільми, пісні) і адресно орієнтована (групи, етноси, спеціальності).
Розглянемо детальніше соціальне значення музею. Ця інституційна форма історичної культури є виявом суспільства, у якому вона виникла. На основі культурного різноманіття музеї формують національну і культурну ідентичність для гармонійного розвитку суспільства, допомагають створювати дійсність через критичне осмислення минулого. Музеї виконують важливу когнітивну й естетичну функцію. Когнітивне поле музеїв, змінюючи форми і методи роботи, постійно трансформується. На основі колекцій аристократії і монархів, демонструючи багатство і цінність предметів, музеї формували відданість владі, показували її силу і непохитність. Згодом, досліджуючи соціокультурне значення експонатів і розвиваючи освітню функцію, музеї формують різні ідентичності і структурують суспільство. Сучасний музей скерований не тільки на соціальні групи, а більше на освічену особистість. Також він створює дискурсивне поле для формування ставлення до часу: критичного осмислення сучасного, дослідження минулого заради майбутнього.
Українські музеї й надалі є інструментами політики пам’яті. Вони залишилися в пострадянській, постколоніальній наративній матриці. З одного боку, надмірне зосередження на віктимності, з іншого – патетизація, героїзація і навіть сакралізація минулого. Якщо оцінити, як музеї впорались із суспільними викликами за останні два десятиліття, то можна сказати, що вони, як й історики чи політики, несуть відповідальність за війну пам’ятей, за війну на Сході. Музеї поширювали патетичну нарацію “Великої вітчизняної війни”, героїзували ветеранів замість того, щоб формувати критичний погляд на війну як на криваве лихо, трагедію людських доль, викликану амбіціями вождів.
Критичне пам’ятання спонукає перейти від споглядання опоетизованого минулого до присутньої дієвої пам’яті. Музеї не можуть бути ілюстраторами застарілих історіографічних концепцій, зосереджуватись на збереженні пам’яток і знань, виховувати почуття гордості і патріотизму, переважно показного, бути інструментом індоктринації різних ідеологій, підтверджувати глибоке і унікальне коріння держави, розповідати про героїчні сторінки та завдані кривди. Музей повинен ставити питання, чому сталось так, який причинно-наслідковий зв’язок? Повинен не просто зберігати спадщину, а використовувати її як ресурс розвитку. Антропоцентричність замість націоцентричності змінює ракурс, додає новий аспект, допомагає зрозуміти поведінку людей у різних критичних ситуаціях, коли ціннісний вибір обмежений.
Музеї повинні виявляти і інтерпретувати трагічні події, критично їх осмислювати. Культурний досвід не є однорідним чи однозначним, тому потрібно вести діалог про спільну, а іноді й складну спадщину. Колективна пам’ять часто перешкоджає примиренню, оскільки наповнена міфами і кривдами та не опирається на знання. Незручні спогади часто викликають амнезію, а то й агресію. А в наш аж до драматизму напружений час потрібне примирення через діалог про минуле заради майбутнього. Як каже Йосиф Зісельс: “…примирення – це дорога назустріч один одному, і кожен мусить пройти свою частину цієї дороги сам”. Музеї, виконуючи свою соціальну місію, мали б стати провідником на цьому шляху. Адже війни, зокрема війни пам’яті, закінчуються не перемогою однієї із сторін, а примиренням. Політики ж розпалюють вогонь конфлікту і гріють на ньому руки, а це гальмує розвиток і можливості спільного майбутнього. Історія таки може бути інструментом для самопізнання і самовдосконалення, як особистого, так і колективного.
