By Своїм студентам я завжди кажу, що групові форми навчання ми практикуємо тому, що таким буде майбутнє: світ вже не потребує одинаків-дослідників, перевага віддавна надається груповій роботі. Зазвичай я наводжу у приклад знайомого професора, який, маючи доволі прикрий характер, не зміг співпрацювати із колегами над спільними проектами, і, як наслідок, в університеті йому не продовжили контракт. Від тебе вимагають перебування у спільноті, і навіть якщо ти геніальний дослідник чи викладач, не всім колективам це потрібно. Цінується розум і групова робота. У цьому контексті часто говорять про метафору футбольної команди, в якій краще позбутися зіркового гравця, якщо він псує командний дух. Перемагає команда, а не самотній гравець.
З іншого боку, коли я приступав до роботи над дисертаційним дослідженням, то мій керівник постійно наголошував, що дослідницька робота – це самотність. В якій би команді ти не був, і як добре не вдається тобі спілкуватися з колегами, – результати дослідження мають показати саме твою роботу, а не інших людей. Дослідник, як стрілець з лука, – він має багато тренуватися, щоб потрапити в ціль, і команда йому для цього не завжди потрібна. То хто тут правий – апологети групової роботи чи прихильники самостійного дослідження певного одинака?
Відомо, що Мартін Гайдегер часто їздив у свою заміську хатинку далеко від цивілізації, де міг відчувати “тут і тепер”, себто повноту життя (Das Sein), яка проявлялася через смисл і розуміння. Саме в таких умовах відірваності від людей він написав свою знамениту працю “Час і буття”. Щоб глибоко думати, потрібен час і простір. Як казав мій інший керівник, для дослідника важливими є три види діяльності: читання, писання і, найголовніше, думання! Думати в метушні чи в колективі неможливо. Для думання потрібна самотність. А “нормальна” людина сьогодення лягає спати з телефоном і з ним же прокидається – з приладом, який допомагає нам спілкуватися. Думка, що можна провести час у тиші і на самоті, багатьох лякає. Сучасні люди хибно асоціюють самоту із самотністю, і тому бажання самозаглибитись часто трактується як спроба втекти від життя. Австрійський поет-символіст Райнер Марія Рільке колись написав:
“Продовжуйте тихо і вдумливо рости протягом усього свого життя; ви не можете турбувати цей ріст більш грубо, ніж дивлячись назовні та очікуючи відповіді ззовні на запитання, на які, можливо, зможе відповісти лише ваше внутрішнє почуття, що промовить у ваші наймовчазніші години”.
Він вважав, що запитання, скеровані назовні, не дають відповідей – дивна думка в епоху Гугла і онлайн-пошуковиків. Ми маємо відповіді на усі запитання! Але те, що відповідь є не десь там назовні, а тут, всередині, можуть підтвердити численні випадки із світу бізнесу, де люди, які мали приймати важливі рішення, потребували побути на самоті. Правильні рішення ззовні не приходять.
Письменник і професор Майкл Портер, автор книги “Fast Company” (2015), твердить, що самотність часом виглядає як проблема, яку необхідно подолати. І люди починають розв’язувати цю проблему, вступаючи в безкінечні зв’язки з іншими людьми. Але, як і в сексуальних стосунках дорослих людей, хаотичні зв’язки і постійна зміна партнерів є радше симптомом проблеми, а не ознакою норми. Постійне перебування з людьми не є нормою, людині потрібна самота. На самоті мозок працює більш ефективно, і людина мислить прозоро. У такі моменти приходить просвітління і свіжі ідеї – як у Менделєєва. Портер каже, що сучасний світ рухається щораз швидше, але для осягнення його нам треба ставати щораз повільнішими.
Американський психолог Ролло Мей, який досліджував проблеми тривоги, писав, що творчі прориви ніколи не трапляються під час колективної роботи. Себто колективна робота необхідна, спільна напруга над вирішенням проблеми веде до фокусування мислення – але рішення, наче спалах просвітлення, найчастіше приходить на самоті. Просвітлення чи вирішення проблеми приходять після тривалих роздумів, а може й років пошуків відповіді. Людина не до кінця розуміє, як це стається, але, за версією Мея, несвідоме весь час працює, намагаючись знайти відповідь на поставлену проблему, і знаходить її тоді, коли ми знімаємо когнітивну напругу – починаємо НЕ робити нічого. Для того, щоб щось надумати, треба перестати думати бодай на якийсь час. Не дивно, що давня даоська мудрість каже: велика людина нічого не робить і все є зробленим!
Нещодавно на своїй лекції професор філософії Андрій Дахній нагадав про термін Гете “люциферіш”. Цей термін поєднав два поняття – світло і швидкість (люцифер як ангел світла, а світло як швидкість), і означав пришвидшення буття, яке наступило з модерністю. Життя стало люциферіш – жахливо швидким, воно не дає людині одуматися, зупинитися. А зупинитися життєво необхідно.
Ральф Валдо Емерсон колись сказав: “Добре охороняйте свої вільні хвилини. Вони схожі на необроблені діаманти. Відмовтеся від них, і їхня внутрішня сутність ніколи не буде відомою, не проявиться їхнє сяйво. Вдосконалюйте їх, і вони стануть найяскравішими дорогоцінними каменями у житті”.
Спробуйте, як каже Влодко Павлів, “заплисти” на свій острів самоти в океані шуму. Побудьте самі з собою і перестаньте “бути доступними” для усіх навколо. Спробуйте зрозуміти, що діється в голові, і як народжуються ідеї через ваші хаотичні думки. Ставлячи питання самому собі, ви несподівано побачите, що в голову приходять відповіді! Далай Лама колись сказав, що немає нічого більш захоплюючого, ніж спостерігати за тим, що роїться у вашій власній голові. А спостереження ці трапляються лише наодинці.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
