By 
Чи можете ви уявити, щоби в радянському кінофільмі був показаний булінг старшокласниці, залицяння до неї вчителя, який пропонує “індивідуальні заняття”, а далі відкрито добивається сексуальної близькості? Насправді така стрічка була – піонерами в цій справі стали українські кінематографісти. Йдеться про кінокартину “Повість про перше кохання”, поставлену Василем Левіним на Одеській студії 1957 року.
Новаторство сюжету відчувається вже з перших епізодів. У 10 клас – випускний – приходить новенька Оля, в неї закохується однокласник Митя. Побачення, блукання містом, перший поцілунок… Ніколи раніше в радянських фільмах школярі не закохувалися й не цілувалися. Вони виконували комсомольські доручення, ловили шпигунів, допомагали двієчникам вивчити уроки тощо.
І то ще не все. Раптово померла мама Олі – дівчина залишилася самотньою (тато загинув під час Другої світової війни). Митя вмовив свого батька-можновладця, щоби той дозволив дівчині замешкати в їхній просторій квартирі. Оля переселяється – це повертає її до життя, до навчання, яке вона майже закинула. А в школі тим часом закружляли пікантні плітки, адже про роман Миті та Олі однокласники знали, але щоб отак демонстративно переїхати до свого хлопця… Одним словом, скандал!
Інтригу підсилює викладач фізкультури Яків Казачок, який чіпляється до симпатичної старшокласниці. А діставши відмову, нашіптує директорці школи якусь брехню про неї, очевидно, ним самим вигадану, після чого в класі починається цькування дівчини.
Водночас фізкерівник не полишає спроб добитися взаємності своєї учениці – приходить без запрошення до неї додому в день її народження, співає пісню про кохання і взагалі поводиться так, ніби вже є фактичним кавалером іменинниці.
А на випускному вечорі він затягує дівчину до порожнього класу й намагається зґвалтувати – автори фільму показують хоча й коротку, але доволі сміливу сцену.
Ба більше, Митя вступає в бійку з викладачем, захищаючи Олю. Тобто викладач і учень б’ються через дівчину…
І то ще не всі несподіванки. Наприклад, директорка школи, персонаж зазвичай позитивний, представлена в негативному світлі – інтриганка, лицемірка, догматична людина. Вона черства до дітей і дбає виключно про збереження своєї посади.
Чи не вперше в радянському кіно показані стиляги – на дні народження Олі хлопець і дівчина починають танцювати бугі-вугі. Натомість інші гості, не знайомі з цим новим танком, здивовано дивляться, але потім повертаються до традиційного вальсу.
Мимоволі виникає запитання: як така “крамола” подолала цензурні перепони?
Можливими є щонайменше два пояснення.
По-перше, фільм зроблений за мотивами однойменної повісті Миколи Атарова, написаної 1954 року – наступного після смерті Сталіна. Книга викликала серйозну дискусію не тільки через сам сюжет про кохання старшокласників, але й через відсутність позитивного героя (в розумінні тих часів) та рожевого оптимізму.
Повість стала символом нової прози післясталінської доби – в ній більше розкутості, більше авторської свободи, вона ближча до реального життя. Аналогічним символом у часи горбачовської “перебудови” став, наприклад, фільм “Маленька Віра”.
Не останню роль відіграло й те, що Микола Атаров входив до редколегії “Литературной газеты”, тобто був впливовою постаттю в письменницькому середовищі столиці СРСР, а сценарій за його книгою написала Марія Смирнова, відома сценаристка і лауреатка Сталінської премії.
У ті часи посади й відзнаки мали неабияке значення при затвердженні твору в інстанціях.
Але була й інша обставина. Фільм робили з прицілом на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів, запланований на літо 1957-го в Москві – він мав продемонструвати, що в СРСР з’явилося нове кіно. Принаймні прем’єра “Повісті про перше кохання” відбулася саме на цьому молодіжному форумі, якому Кремль приділяв багато уваги.
Як сприйняли фільм іноземні гості, свідоцтв нема. Натомість радянські глядачі були шоковані побаченим і закидали листами популярний двотижневик “Советский экран”. Частину тих відгуків часопис надрукував.
Дописувачі, відзначивши позитивні моменти, водночас закинули творцям фільму те, що “школа показана однобічно”, “фільм не дає відповіді на питання, якою має бути роль педагога у цьому складному й делікатному питанні” (йдеться про кохання десятикласників), “атмосфера цькування, яка оточує Олю, не тільки нереальна, але й неможлива”. Також зазначили “поверховість у показі шкільного життя й комсомольської організації”.
Паралель зі згаданою “Маленькою Вірою” підсилюється тією обставиною, що обидва фільми робили кінематографісти нового покоління. “Повість про перше кохання” стала суцільним дебютом: це перша самостійна картина режисера-постановника Василя Левіна й оператора-постановника Федора Сільченка, перша роль у кіно нещодавньої школярки Джемми Осмоловської (роль Олі) і перша головна роль студента ВДІКу Кирила Столярова (зіграв Митю). Нарешті, це дебют актора Євгена Ташкова як другого режисера (в майбутньому поставить “Приходьте завтра”, “Ад’ютант його величності” тощо).
Тему кохання старшокласників підхопила стрічка кіностудії “Мосфільм” “А раптом це кохання?”, яка вийшла на екрани в березні 1962-го (режисер Юлій Райзман) і мала величезний резонанс. Її шалена популярність відсунула на другий план картину одеситів.
Надалі радянські кінематографісти не так часто зверталися до теми першого кохання – можна згадати фільм Кіностудії ім. Довженка “Весь світ в очах твоїх”, який вийшов на екрани 1979 року (режисери Станіслав Клименко та Іван Симоненко) чи стрічку Іллі Фреза “Вам і не снилося” (Студія ім. Горького, 1981 рік). Були й інші, менш вдалі.
Натомість розповісти на екрані про сексуальні домагання учителя до учениці не можна було протягом 30 років після “Повісті про перше кохання”.
