By Для багатьох підлітків 60-70-х рр. він був міфом, прикладом сміливості, мужності, сили, вміння, винахідливості. Борець за справедливість й справжній романтичний герой – Гойко Мітіч, сербський актор, який уславився на екранах СРСР та країн соціалістичного табору як виконавець головних ролей у фільмах про індіанців.
Ці картини вироблялися переважно на кіностудії “Дефа”, розташованій на території Східної Німеччини. Необхідні за сюжетами локації Північної Америки (ліси, прерії, водоспади, каньйони) забезпечували ландшафти та краєвиди братніх соціалістичних країн. Деякі з цих стрічок є екранізаціями популярних тоді пригодницьких романів Фенімора Купера, Майн Ріда та інших письменників.
Фільми за участю Гойко Мітіча стали культовими, хлопчаки у дворах грали у “індіанців та ковбоїв” (“ковбойці”). Ця забава у якийсь момент навіть витіснила гру у війну (“війнушку”). Усі учасники захоплено майстрували саморобні луки та стріли, індіанські головні убори з пір’я міських голубів, томагавки, дерев’яні рушниці. Неодмінно відбувалися суперечки, хто гратиме за “індіанців”, а хто за “блідолицих”. Далі команда, якій пощастило, обирала вождя, і той гордий хлопчак міг узяти собі одне з імен екранних героїв Гойко Мітіча.
Пізніше західні кінознавці назвали цей жанр Red Western, адже фільми знімалися виключно у країнах соцтабору, і найперше – для власного ж глядача. Західна аудиторія про “вестерни” студії “ДЕФА” та акторів у цих картинах знала небагато.
Нині Гойко Мітічу 78 років, він давно мешкає у Берліні, після об’єднання Німеччини ще досить активно знімався у кіно, переважно у невеликих ролях, а також на телебаченні, грав у театрі. Гучна слава “індіанського вождя” залишилася у минулому: його колишнім шанувальникам вже за 50-60 років, а у молоді нині свої кумири та кіногерої. Останні три роки він взагалі не знімався.
Тож цілком зрозуміло, що він пристав на пропозицію взяти участь у виробництві російсько-сербського фільму “Балканський рубіж” (2019). Стрічка позиціонується як копродукція, проте є підстави вважати, що таке означення лише для статусу, а фінансування значною мірою все ж російське.
За жанром це типовий російський пропагандистський бойовик, але із великим бюджетом. Головним героєм стрічки є російський спецназ, бійці якого втілюють увесь відповідний набір: сміливість, мужність, відвага, любов до Батьківщини, ненависть до ворога, “сам загинь – а бойового товариша виручай”. Одна із найважливіших рис – готовність прийти на допомогу православним братам-сербам, молодшим братам. Хорошим героям росіянам та сербам протистоять албанські бандити; численні та добре озброєні, люті й запеклі албанці тероризують та обдирають місцеве населення, ґвалтують сербських дівчат, торгують наркотиками, змушують православного священика ставати на коліна та присягатися Аллахові, а у бій обов’язково йдуть під кокаїном. Зрозуміло, що годі шукати у цьому фільмі якоїсь правдивої картини подій тих часів на Балканах.
Зображальні засоби, за допомогою яких втілені тема й ідея, коротко можна означити так: багато стрілянини, трюків, військової техніки та спецефектів (професійних, дорогих та із залученням усіх досягнень сучасних технологій). За усім цим – неприховане бажання довести, що ми також можемо не гірше за тих “клятих піндосів”. Без смаку і аж навіть до нудоти. Відверто дивує, що дистриб’ютором стрічки є відома американська компанія “ХХ століття Фокс”.
Звичайно, мужні та досвідчені спецназівці під керівництвом командира Бека (відомий російський актор Гоша Куценко, він же один із виконавчих продюсерів стрічки) та за участі двох сербських міліціонерів виконують своє завдання – здобувають у важкій та нерівній боротьбі таку важливу для Батьківщини перемогу, втративши при цьому кількох бойових товаришів.
“Балканський рубіж” насичений ляпами драматургії й режисури, пропагандистськими штампами, та ще й триває дві з половиною години. У фільмі багато цікавих для аналізу моментів. Наприклад, у сюжеті активно відпрацьовується лінія “любові та турботи про братній сербський народ”. Проте часом у деяких сценах таки пролазить зверхність “старшого брата”.
Ось один із епізодів. У Белграді на мосту йде великий мітинг-концерт за участі рок-гурту. Колектив шкварить пісню у балканському стилі, молодь вимахує сербськими прапорами та транспарантами з антиамериканськими гаслами. Командир Бек за кермом авто, поряд один із його підлеглих-спецназівців. Вони вирушають на завдання. До машини підбігає хлопець, радісно кричить у відчинене вікно :
- Слава Сербії!
Командир Бек показово-дружньо у відповідь:
- Давай! Давай!
А потім, коли вже сербський хлопець побіг далі, наче сам до себе із неприхованим роздратуванням:
- Что за язик! Ні хрєна нє понімаю! …
У фіналі фільму, відповідно до обраного жанру, пафос досягає апогею. Ігрові кадри колони російської бронетехніки монтуються паралельно із хронікою реальних подій. Серби зустрічають російських солдат квітами та прапорами, звучать немічні й показово нейтральні промови західних лідерів, які таки визнають міць та відвагу Росії й вимушено погоджуються на її повноправну участь у миротворчому процесі на Балканах.
У Гойко Мітіча роль невелика, всього кілька сцен. Він грає старого начальника сербської поліції, який має лише двох підлеглих, але намагається підтримувати закон та порядок. Вони протистоять албанським бандитам, численним та озброєним до зубів. Албанці раптово та підступно захоплюють містечко і беруть начальника поліції у полон. Люті бандити, звісно ж, вимагають покори та ставлять його на коліна, погрожуючи стратою. Герой Гойко Мітіча все одно схоплюється з колін (тут візуалізація відомого російського мему про “вставання з колін”), спритно забирає у ворога ніж і встигає вбити одного з бандитів. Лише у цій сцені можна згадати знайомий образ індіанського вождя, який, вистрілявши усі набої, зміг приховати ніж і швидким та красивим кидком вбити ще одного білолицього, а потім загинути від пострілів (“Білі вовки”, 1969). Але у “Балканському рубежі” головним є не героїчний вчинок героя, а його остання репліка. Перед смертю він встигає гордо прокричати: “Косово – це Сербія. Було, є й буде!”.
Найсумніше у цій історії, що Гойко Мітіча запросили презентувати “Балканський рубіж” у Луганську, й він погодився. Російська преса із захопленням поінформувала про гучну прем’єру та успіх фільму. За їхніми словами, Гойко Мітіч був у захваті від атмосфери на показі та у місті, у нього склалось враження, яке суттєво відрізняється від того, що розповідали про події на сході України західні ЗМІ, що там війна і все погано, а він побачив, що усе добре і навколо такі приязні люди.
Він таки отримав ще трохи уваги, і це, напевно, нагадало йому роки слави, коли він грав гордовитих індіанців, які не корилися білим колонізаторам. Гойко Мітіч як людина й водночас як актор, який все ще у полоні старого образу, теж опинився у резервації, але наприкінці своєї кінематографічної кар’єри виступив тепер вже на боці “поганих хлопців”.
У підсумку маємо ще одне розчарування від балканських митців. Одразу згадується хороший кінорежисер, лауреат Каннського фестивалю Емір Кустуріца із його активною підтримкою Путіна та концерти в окупованому Криму талановитого композитора Горана Бреговича. Можливо, це відходить мода на “балканський стиль”. А для мого покоління зруйновано прекрасний дитячий міф. Разом із його уламками відлетіла ще одна легенда, залишивши по собі лише смуток та жалість.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
