Коли рів із крокодилами не допоможе

Коли рів із крокодилами не допоможе

Еміграція до України “хороших росіян”, схоже, уже починається. Це процес очікуваний і певною мірою неминучий, але може бути небезпечним, якщо нерозбірливо пускати до себе всіх охочих із країни-агресора.

Громадянство для Невзорова й російських олігархів

Минулого тижня президент Володимир Зеленський підписав указ про надання українського громадянства російському журналісту Олександру Невзорову, що викликало доволі неоднозначну реакцію в українському суспільстві.

Український очільник пояснив, що це один зі способів “розхитувати російську владу”. Однак із Невзоровим ситуація надто неоднозначна. Річ не лише в тому, що у випадку росіян “антипутінський” – це ще аж ніяк не “проукраїнський” чи “антиімперський”. І не лише в тому, що такий жест української влади фактично є ляпасом Литві, де досі пам’ятають хвалебний репортаж Невзорова про псковських десантників у Вільнюсі 1991 року й куди заборонений в’їзд цьому російському журналістові. До речі, про той вільнюський репортаж Невзоров і зараз не шкодує. Насправді нічого не відомо про те, чи ставиться він до української державності краще, ніж до литовської. А ще зовсім недавно, нагадаю, він був довіреною особою Путіна й сам ратував за відновлення імперії.

Проблема також у тому, з якою легкістю роздається українське громадянство – та ще й із формулюванням “за визначні заслуги” – тим, кому зараз просто об’єктивно невигідно й некомфортно жити в путінській росії, яку виснажують західні санкції й у якій закручуються гайки.

Водночас є росіяни, які воюють за Україну зі зброєю й досі українського громадянства не змогли здобути. Що це, як не “особливі заслуги” перед державою?

Невзоров пояснив своє рішення просити українського громадянства бажанням “стати на бік жертви, поруч із тими, кого розстрілюють”. Та чомусь більше скидається на те, що він вирішив сховатися за спинами воїнів ЗСУ.

І крізь цю шпарину в Україну можуть пролізти й російські олігархи, які до останнього часу з кремлівським режимом чудово уживалися й підтримували його, а зараз згадали про своє українське походження. Уже відомо, що народжений у Львові Михайло Фрідман консультується з українською владою щодо отримання громадянства України й перереєстрації тут своїх активів. Такий сценарій можливий і для Віктора Вексельберга, який народився в Дрогобичі, повідомили в Нацагентстві запобігання корупції.

Влада навіть розглядає перереєстрацію такого бізнесу як можливість залучення додаткових коштів. Цю ідею ще обговорюють, але вона не менш дискусійна, ніж надання громадянства всім новоявленим “дисидентам”. Так Україна може стати “ковчегом” не лише для грошей російських олігархів, а і для їхнього способу ведення бізнесу і всього шлейфу “русского мира”, який вони та їхня свита привезуть на собі.

Невдале “десантування” Овсяннікової в Києві

1 червня в Києві мала відбутися пресконференція російської журналістки Марини Овсяннікової, тої самої, яка показала в ефірі “Першого каналу” антивоєнний плакат, а потім успішно перебралася в Європу. Вона планувала розповідати про те, “як працює російська пропаганда”, але анонс пресконференції спричинив стільки критики, що захід був скасований буквально за пів години після його публікації.

Ба більше, Овсяннікова хотіла зустрітися зі студентами Інституту журналістики в Києві, щоб розповісти їм про “сучасні стандарти” професії, але в керівництва навчального закладу, на щастя, вистачило глузду одразу їй відмовити. Та самовпевненість російської пропагандистки вражає: вона справді була переконана, що тут її будуть слухати, що вона має право повчати про стандарти журналістики після того, як років із двадцять пропрацювала на центральному російському телеканалі й культивування ненависті до українців її весь цей час не бентежили? А можливо, її завданням було не так виступити безпосередньо в Києві, як сколихнути український інформаційний простір і створити “правильну” картинку для західних ЗМІ?

Історія з плакатним перфомансом Овсяннікової від початку особливої довіри не викликала. Як змогла вона ввірватися в прямий ефір, якщо такі ще на російському телебаченні існують, і відбутися за свою акцію протесту лише штрафом? Та ще і спокійно виїхати в Німеччину, тоді як у Росії й за менш гучні поодинокі акції протесту садять у в’язницю? Ця історія більше була схожа на спецоперацію з порятунку самої Овсяннікової з корабля, що тоне. Але після її невдалої “висадки” в українській столиці в цій історії з’явився ще один лейтмотив. Журналістка заявила, що в Україні їй було страшно, бо їй тут нібито “кричали, що вона москалька”, тож їй довелося мало не тікати звідси. Це чудово вкладається в створену російською пропагандою картину “фашизму в Україні”. Цілком імовірно, що це підхоплять західні ЗМІ, як-от німецьке видання Die Welt, яке взяло Овсяннікову на роботу після її виїзду з росії.

Чи є це частиною більшого плану російських спецслужб із відбілювання репутації росіян, невідомо, але точно зрозуміло, що російські пропагандисти залишаються токсичними й після свого офіційного звільнення та навіть переїзду в іншу країну, тому дуже важливо, щоб перебиралися вони не в Україну.

Паспорт, омитий кров’ю

Для українців об’єктивно вигідно, щоб у росії все більше людей повставало проти путінського режиму, щоб усе більше журналістів звільнялося з пропагандистських каналів. Вигідно підтримувати таких людей і розхитувати росію зсередини. Та навряд чи це означає, що можна всім незгодним із Путіним давати українське громадянство. Зрештою, є механізм надання політичного притулку, яким той же Невзоров міг би скористатися.

Бо громадянство це про інше. Це про зв’язок зі своєю державою, про належністьдо політичної нації незалежно від етнічного походження. Український паспорт уже омитий кров’ю воїнів, які захищають країну від російських загарбників. З українським паспортом не соромно у світі, бо він означає причетністьдо нескореної нації.

Не дивно, що хтось може захотіти сховатися під парасольку українського паспорта. Зрештою, якщо без пафосу, то це може бути просто зручно. Жити в Україні дешевше, ніж у Західній Європі чи, наприклад, Ізраїлі, куди рвонуло чимало представників російської “еліти”. Тут можна заробляти, використовуючи своє відоме на теренах колишнього СРСР ім’я. І тут можна не вчити іноземної мови – чомусь здається, що такі новонавернені українські громадяни державної мови в Україні здебільшого не вчитимуть. Для них це зручне місце, щоб “перечекати Путіна”, “перечекати санкції”, або ж просто “запасна Росія”. Якщо в нас назбирається критична маса таких людей, то стіна на кордоні з рф і навіть омріяний багатьма “рів із крокодилами”не допоможе.

У питаннях надання громадянства можна опиратися на досвідкраїн Балтії. Там серед вимог як тривале проживання в країні без правопорушень, так і знання мови, історії та законодавства. Цікаво, якби Україна виставила такі вимоги, скільки втікачів із росії змогли й захотіли б їх виконати?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про небезпеку чорно-білого мислення Як війна змінює мовну реальність України