Коронаохлос

Коронаохлос

Біологиня з Іспанії, яка відправила нещодавно всіх зацікавлених у винайденні ліків проти коронавірусу до футболістів Роналдо й Мессі, яким у місяць платять мільйон євро, тоді як лікарям – 1800, стала раптово “зіркою” інтернету. Її слова відкрили всім “таємницю полішинеля”: наш світ за кілька останніх десятиліть умудрився поставити піраміду загальнолюдських цінностей догори дриґом. І тепер за це доводиться платити.

Примітивні недоучки як зірки спорту, тупі дівиці як ікони стилю, вульгарні лабухи як королі сцени, безпринципні аферисти як люди успіху тощо. Це навколо них обертаються великі мільярди, під них спроєктована індустрія моди, через них розхитується маховик консумпції, їх наслідують мільйони людей із несформованою ідентичністю. Усе, без чого можна обійтися, раптом стало найважливішим. Учасникам цих перегонів за “шансом на успіх” не потрібні ні наука чи культура, ні освіта чи ремесло, ні медицина чи безпека, не кажучи вже про громадянські права й обов’язки.

Саме так демократія перетворюється в охлократію. “Демос” (народ) стає “охлосом” (натовпом), коли зловживає правами й ігнорує обов’язки, коли його індивідуальний егоїзм починає домінувати над поняттями спільного блага. І тут – як відомо – “риба гниє з голови”. Безкарний правовий нігілізм та безвідповідальне збагачення властьімущих, а водночас їхнє хизування своєю розкішшю й “недоторканністю” дають масам поганий приклад. Заразний приклад для осіб із низькою моральною планкою.

У довідниках пишуть, що охлократія є характерною для перехідних і кризових періодів. Україна в цьому сенсі ніколи не була стабільною державою, та й демократією майже ніколи не була. А тепер ще й прийшла небачена раніше вірусопаніка. Ще пишуть, що охлократія характерна для держав, чия політична система перебуває на межі загальнонаціональної катастрофи.

Що ж, слово “катастрофа” – чи то на адресу системи охорони здоров’я, чи малого й середнього бізнесу, чи ринку праці, чи й економіки країни загалом – звучить у нас усе частіше. Так, завдяки епідемії ми перейшли з режиму бездумного самозакоханого екзистування прямо до паніки, минаючи етап тверезого оцінювання ситуації і свідомого самообмеження, який був би неминучим при справжній демократії.

Отже, зараз усі стурбовані: і ті, хто голосно обурюється, і ті, хто тихо боїться, і ті, хто просто ірраціонально панікує. Влада вдається до радикальних обмежувальних заходів, хоч більшість громадян і не вірить в її здатність ці заходи ефективно реалізувати. Але ця ж більшість готова слухняно виконувати вказівки влади, вірусологів, незалежних коментаторів, гадалок і мольфарів, аби лиш “пронесло”. А ще хотілось би знати – “коли”.

Як написала нещодавно Енн Епплбаум: “У часи, коли люди бояться смерті, вони погоджуються на заходи, які, як вони вірять, хибно чи ні, їх порятують – навіть якщо це значить втрату свободи. Такі заходи були популярними в минулому. Ліберали, демократи та свободолюбці всіх видів не повинні себе дурити: вони будуть популярними й тепер”.

Гаразд, але все ж – скільки доведеться “погоджуватися”? У демократичних державах є якась соціальна відповідальність, прозорість процесів, логіка подій, а відтак і вірогідне прогнозування та співвіднесення планів із ресурсами, необхідними для їх реалізації. При охлократії є тільки хаос, взаємна недовіра, брак солідарності, той же індивідуальний егоїзм, який у кризовій ситуації пробуджує тваринний інстинкт самозбереження, зовнішнім вираженням якого здебільшого стає агресія. До того ж якщо при демократії інфодемія є “ложкою дьогтю”, то при охлократії – “бочкою з порохом”.

Ми ж не забули ще каміння в Нових Санжарах, як і дружину зараженого чоловіка в Чернівцях, яку сусіди примусово здали на обстеження. І чуємо, як деякі люди нарікають на безвіз, через який начебто наші співгромадяни привезли заразу, чи навіть стверджують, що заробітчан не треба було пускати в Україну. А ще бачимо, як із недовірою й острахом, а іноді й із ненавистю, люди в масках і рукавичках дивляться на тих, хто ходить вулицями з незакритим лицем і вітається з друзями за руку.

Хто сьогодні візьметься спрогнозувати, що буде, коли всі ці до фанатизму нині слухняні “стейхоумки”, “рукомийки” та “маско-рукавичники” почнуть втрачати рівновагу? Наприклад, коли труни з жертвами пандемії перемістяться з екранів телевізорів чи моніторів комп’ютерів у під’їзди їхніх будинків чи просто під їхні вікна. Коли будуть закінчуватися запаси харчів, коли зникнуть заощадження, коли почне дратувати поведінка коханих, дітей, котиків із собаками, врешті, коли на місце онлайн-активності прийде втома і зневіра. Коли страх померти з голоду стане сильнішим від страху смерті через вірус.

Коли, не зважаючи на рекомендації чи й заборони влади, усім доведеться вийти на вулицю в пошуках розв’язання проблеми – кого ми там зустрінемо? Тих, через кого все це сталося, чи тих, з ким ми пліч-о-пліч почнемо будувати “новий світовий порядок” на території однієї окремо взятої країни? Про це варто б подумати зараз – поки не почалось.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Як захистити суверенне буття? Велика Репетиція