Криза національної пам’яті як елемент посттоталітарного минулого

Криза національної пам’яті як елемент посттоталітарного минулого
Відставка голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича викликала численні дискусії, а також загострила потребу осмислення самого поняття “національна пам’ять”.

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають та згадують рідні чи близькі. Те саме можна сказати про життя нації: доки народ зберігатиме національну пам’ять, доти він незнищенний. Філософ Володимир Соловйов неодноразово вказував на високе призначення народу: “Народ є не тим, чим мислить себе сам, а тим, як Бог мислить про нього у вічності”. Тобто народ повинен зберігати національну пам’ять як компоненту генетичної пам’яті, що забезпечить йому безперервність існування на певній території.

Є чимало випадків, коли народи гинули фізично, а їхній національний генетичний код відроджувався на певній території кілька разів. Стосується це, зокрема, й українців, які мають потужний код аграрної цивілізації, що зберігався у генетичній пам’яті й відроджувався кілька тисячоліть поспіль. Носіями цього генетичного коду також були представники трипільської культури, яких варто вважати нашими далекими родичами, хоч ми нині й мало схожі на них зовнішньо.

Історія безперервного існування та державотворення українців як політичної нації тривала від Антського Союзу IV століття, що трансформувався у Київську Русь, до етапу національно-визвольних змагань ХХ століття. Процес українського державотворення має вигляд трансформаційної ланцюга: Антський Союз – Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – Козацька держава – Гетьманщина – УНР (ЗУНР) – Україна. Попри те, що українські землі на три століття втратили свою незалежність та перебували у складі різних імперій, процес націотворення не припинявся. Радянська Україна не повинна вважатися національною трансформаційно ланкою державотворення, а лише етапом існування нації під владою радянської/московської імперії. Ностальгія за радянською ідентичністю для нас є чужою і навіть ворожою. Нині ж нам знову намагаються нав’язати міфи про національний інфантилізм і воскресити трагедії нашої національної пам’яті: колективізацію, голодомори, репресії.

У глобалізованому світі культури моноелітних націй почали не просто стикатися одна з одною, а й взаємодіяти. Діалог культур як процес взаємопроникнення і взаємодоповнення нерідко створює у суспільствах кризу національної ідентичності. Та від міжкультурної комунікації у світі із розвиненими технологіями не сховаєшся. Тому кожен народ намагається створити власний алгоритм у захисті національної пам’яті та своєї історії. Нерозривність національної пам’яті як компоненти ідентичності народу повинна забезпечити державі успіх.

Провідні європейські країни давно збагнули зв’язок між збереженням національної пам’яті, генетичного коду та успішністю держави, тому на захисті народних пам’яток вони не економлять. Країни Європи добре фінансують свої музеї, проводять виставки, відкривають пам’ятники, і ніхто не вважає це проявом націоналізму.

У багатьох країнах дітей змалку виховують у дусі патріотизму. Польща, наприклад, використовує два елементи національної ідентичності: релігійність (католицизм) та патріотизм. Маленьким дітям у дитячих садках прищеплюють любов до рідної країни через відчуття себе поляком/полькою, а вихователі вчать дітей молитися. Попри те, що Польща секуляризована, а у суспільстві є й інші конфесії, крім католицизму, костел – важливий інститут польського громадянського суспільства. У дитячих садках Франції проводиться подібне виховання. Окрім звичайних колискових, дітям там часто співають Марсельєзу та інші патріотичні пісні, виховуючи відчуття маленького громадянина своєї держави.

Водночас зараз українцям нав’язують думку про те, що національна пам’ять непотрібна й неважлива. У такий спосіб відбувається спроба знищити народ через його генетичний код. Однак не варто довіряти тим науковцям та політикам, які переконують, що на наших теренах можна створити нову політичну націю. Такі твердження є антиукраїнськими і містять маніпулятивну підміну понять: політичні нації будуються тоді, коли у державі нема титульної нації, а національна пам’ять не відновлюється/очищується, а створюється з чистого аркуша. Українці мають свою національну пам’ять, яка зараз на етапі очищення від радянського минулого і російської сучасної пропаганди, тому вона не потребує створення.

За визначенням Карла Юнга, національна пам’ять як колективне підсвідоме відіграє вирішальну роль для титульної нації. Як людина є носієм генів – інформації у просторі і часі, що забезпечує зв’язок минулих і прийдешніх поколінь, так і народ є носієм колективного генетичного коду, що об’єднує його із давніми і майбутніми цивілізаціями, культурами, націями і етносами.

Нині Україна переживає кризу національної пам’яті, адже деякі громадяни перешкоджають її очищенню від міфів, ярликів та маніпуляцій. Такі руйнівні для нашої нації явища відбуваються передусім через сучасні комунікаційні канали: телебачення та інтернет. У “Вікіпедії”, наприклад, базові статті з української історії були неодноразово замінені іншими, де історія навмисно описувалась викривленою, із суттєвими помилками. Ми повинні докласти усіх зусиль, щоб правда про радянську добу української історії та про сучасні кремлівські катівні стала відома кожному українцю. Варто дбати про нашу національну пам’ять, очистити її від історичного бруду та намулу, плекати традиції, мову, культуру, щоб стати сильним народом.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ