Культура діалогу й компромісів

Лютневе експертне опитування, що його провів впливовий часопис Foreign Affairs, знову повертає навколовоєнний дискурс до торішньої формули путінської дипломатії “мир в обмін на території”. Навкруги цієї публікації вже розгорнулися жваві суперечки. Наші відразу ж згадали історію трирічної давності, коли той самий Foreign Affairs оприлюднив дані опитування мешканців Криму, згідно з якими ті почуваються “щасливо” в умовах російської окупації.

Тоді, пам’ятаємо, шеф українського МЗС Дмитро Кулеба навіть виступив зі спеціальною статтею, у якій нагадав редакції американського часопису, що в Криму немає вільного середовища для альтернативних висловлювань, тож подібні опитування невільних і зомбованих пропагандою людей є нікчемними з погляду незалежної експертизи проблеми.

Проте, гадаю, не варто відразу гнівно супити брови та ставати на біктих, хто каже: “А ви чекали чогось іншого від Foreign Affairs, який давав трибуну гебешним російським пропагандистам на штиб Треніна?”

Чому не варто?

По-перше, часопис і відповідний сайт Foreign Affairs належать Раді з питань зовнішніх відносин (Council on Foreign Relations, CFR) — реально авторитетній приватній американській аналітичній організації, до експертних оцінок, порад і прогнозів якої прислухаються не лише в США і Британії. По-друге, тому що західна інтелектуальна традиція передбачає вільну конкуренцію різноманітних висловлювань, думокі публічних позицій. Відповідно, такі опитування є не прямим “підштовхуванням до дії”, а радше “товстим натяком” на існування певної позиції, яку треба вивчити з погляду раціональності та неупередженості.

Шкода, звичайно, що Foreign Affairs не запросив до опитування українських експертів. Шкода, що матеріал з’явився якраз тоді, коли війна досягла “точки біфуркації” — моменту системної нестабільності, коли багато чого важливого залежить від чинників другого, третього або й четвертого плану. Проте ця публікація нагадала про дещо дуже вагоме. Про ту фундаментальну основу західної політичної кухні, яку не змінила — та, власне, і не могла змінити жодним чином — путінська військова авантюра в Україні.

Основа ця — культура діалогу й компромісів.

Сьогодні ця культура зіткнулася з культурою іншої політичної кухні — російської. З віковою політичною традицією, що відверто зневажає і діалог, і компроміси. Для якої найвищою чеснотою, ледь не героїзмом, є тупе вперте “стояння на своєму”, а найточнішим символом — пригожинська кувалда.

Для вироблення стратегії поведінки в межах культури діалогу потрібна впевненість. Для вироблення впевненості Заходу звично спиратися на експертну думку. Адже культура діалогу — це не лише про компроміси, а й про відповідальність. Демократія не сприймає аргументів на штиб“я ухвалив таке рішення, бо такими є мої переконання”. Або “я ухвалив таке рішення, бо так мене навчили старші”чи “я ухвалив таке рішення, бо так хоче народ”.

Суспільства з “гібридною демократією” (на кшталт нашого) ще так-сяк приймають ці примітивні формули, але істеблішмент і виборці зрілих демократій розуміють, що за неправильне рішення буде невідворотне покарання. І тоді ніхто не буде ані шукати віртуальних “старших”, ані переносити відповідальність на не менш віртуальну спільноту з назвою “народ”,яка чогось там імперативно “хоче”.

Між викликом і відповіддю на нього в зрілих демократіях розташований момент вибору. І цей вибір не спонтанний, не вольовий, не волюнтаристський. Він не визначається настроями вузького кола людей, якце відбувається у Росії та решті диктатур. Цей вибір за замовчуваннямскладний, відповідальний та обов’язково має спиратися на визнані експертними спільнотами та суспільними елітами позиції компетентності.

Тому політики демократичних країн спираються на профільних науковців із провідних університетів і лабораторій, на потужні think tanks — консалтингові агенції національного рівня, а ще на поради розвідувальних структур, заслужених ветеранів політики й на думку міжнародних партнерів.

Усе це займає час і часто-густо дратує тих, хто схильний до простих життєвих рішень. Тобто дратує так званих пересічних обивателів. У зрілих демократіях також є пересічні обивателі. Але це обивателі тих суспільств, які століттями перебувають у договірних стосунках зі своїми політиками і звикли вважати владу спільнотою найманих управлінців. Вони дратуються, але не впадають в істерику. Вони звично чекають, поки найнята ними влада знайде компетентне рішення. Знайде той “добрий” компроміс, коли й вовки наситять свої утроби й вівці мирно пастимуться на полонинах.

Це стосується і теперішньої війни. Тому все відбувається саме так, як відбувається. Місяць за місяцем зрілі демократії пропонують Путіну і його банді різні компромісні варіанти, отримують відмови й через певні канали комунікації доносять своїм виборцям, своїм пересічним обивателям: “На жаль, ми маємо справу зі ще більшими довбодятлами, аніж підозрювали”.

На рівні політиків уже вповні визріла впевненість у тому, що нинішня російська влада не здатна ані до діалогу, ані до компромісів. Тобто вперше з 1939 року європейські демократії зіткнулися з опонентом, який свідомо не приймає раціонального бачення, принципово не чує інших і використовує культуру діалогу лише для цинічного просування своєї пропаганди. Тобто з опонентом, який перебуває цілком за межами культури діалогу й компромісів. Перебуває в іншій реальності. Як Гітлер перебував у персональній реальності своїх дитячих та юнацьких травм, химерно перемішаних із міфами про Гіперборею, “вічну кригу” та місію аріїв.

Нині експертні товариства у своїй консалтинговій діяльності діють за принципом “відсічення неможливого”. Вони крок за кроком відкидаютьваріанти компромісів із РФ. Зараз ми на етапі “відсічення”варіантів типу“ мир в обмін на українські території”. Експертні товариства професійно обговорюють різні умоглядні моделі таких компромісів, пропонують їх як дискурсивні платформи, переконуються в тому, що це “не працює”, й із сумними лицями доводять до відома політиків та обивателів свій висококомпетентний, суто аналітичний присуд: “Компроміси в цій конфігурації неможливі”.

Але робиться все це під прозорим і нейтральним науковим соусом безсторонності й аналітичного прагматизму. Адже в роботі справжніх експертів, тих, яким довіряє підозрілий обиватель, нема місця для емоцій і симпатій. Тому час від часу на авторитетних ресурсах виникають пропагандистські тексти російських і неросійських “адвокатів диявола”, які перебувають у дискурсі на формально рівних умовах із текстами поважних західних інтелектуалів. Читачам плюралістично пропонують самостійно порівняти позиції й переконатися, що довбодятли є саме довбодятлами з усіма ознаками довбодятлості, а не просто дятлами на березі.

Чи можуть на болотах розцінити цей формальний допуск до дискурсу як позитивний сигнал Кремлю? Звісно, можуть. Але ж це не для них призначено. Зрештою, ті, хто свідомо перейшов із базової реальності в реальність одержимого містеріями смерті покидька, можуть розцінювати все, що завгодно, як їм завгодно. Головне, щоб референтні середовища західних еліт усвідомлювали прикрий і вельми скорботний факт цього масового переходу в ніщо.

Вони, зрозуміло, навіть усвідомивши це, не викинуть із бібліотек Чехова й Толстого. І не припинять купувати квитки на руський балет і “Бориса Годунова”. Але й не питатимуть у політиків, чому Україні й далі необхідно давати мільярди доларів, переводити виробництво снарядів на цілодобовий режим і фінансувати перебування десятків тисяч солдатів і тисяч ударних літаків у Східній Європі.

І це, скажу я вам, конкретний позитив.