By 
Від початку незалежності України культурна сфера суспільства перебуває на периферії державних інтересів, усе обраховується за залишковим принципом. Зневажливо примітивна витонченість викладу різноманітних матеріалів, що стосуються української культури – від масових законопроектів Верховної Ради до їхньої ретрансляції через професійне аматорство у ЗМІ, різношерсті антиукраїнські квазіпартії і проросійські “общини”, що публічно вмовкли через війну на сході, відверте потурання псевдосмакам зденаціоналізованого натовпу, що намагається позиціонувати себе елітарним прошарком – лише невеликий різновекторний зріз сьогоднішнього культурного розвитку, що подається як витвір демократії і лібералізму.
Ідеї “українського лібералізму” вражаюче різняться з засадами західноєвропейської чи американської демократії. За сьогоднішніх “незалежних” умов будь-який прояв інтеграції українця в Україну сприймається як виклик демократії і лібералізму, а загрозою цим абсолютним цінностям є реалізація контрольної функції держави, “необхідність запровадження державної інформаційної політики”, ліцензії, дозволи на відкриття чужомовних газет чи журналів та цілковите впровадження української мови, якої, навіть попри квоти, на блакитних екранах та у радіоприймачах немає.
Саме відсутність суспільного та громадського контролю за виконанням закону про мовні квоти заохочує антиукраїнські ЗМІ не полишати практики провокацій. Тому в Україні розкошує “демократія” чужих капіталів, ідеологій та інформаційних імперій, заперечення української мови і культури в їхніх ліберальних обгортках.
Очевидно, таким є зразок демократії і громадянського суспільства відповідно до тих викривлених принципів, що насаджуються українцям. Можливо згодом перед нами постане однозначний вибір: стати маргінальною нацією, або шукати свободу в російській чи англійській мові, засобах інформації та культурі. І тоді все, що випливає з єства українців, вважатиметься ознакою українського “хуторянства” та “шароварщини”.
Нинішній “демократизм” – це процес нав’язування невластивих країні цінностей задля управління “масовкою”, яка за сценарієм має або мовчки сприймати величні рішення, або збурено збиратися на майдани. І саме насаджування псевдоцінностей без історичної та суб’єктно-об’єктної прив’язки викривлює сутнісну природу лібералізму та демократії: свобода – відповідальність, народовладдя – виборність.
Німецький філософ та історик Йоган Гердер вважав, що “етнічна” нація базується на засадах єдиної мови і культури. Система українського державотворення також повинна формувати не лише політичну, а й культурну націю, оскільки саме культура є ознакою її конкурентоздатності.
Після подорожі Україною у 1768 році Йоган Гердер написав у своєму щоденнику: “Україна колись стане новою Грецією, прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля прокинуться, з багатьох малих племен… постане земля, культура, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтак ген у далекий світ”[1].
Розвиваючи ідеї Гердера, австромарксист Карл Реннер доводив, що нація – це культурне співтовариство, для виникнення якої потрібна спільна літературна мова, розвинута національна література” та національно-духовна культура.
Беззаперечною є ідея того, що культура мови – це культура нації, а її знищення означає загибель народу і перетворення його залишків на політичний електорат. Свідченням того, що процес нищення української нації, зокрема у “братніх” обіймах Російської імперії, не зупинявся, а лише пристосовувався до змін, є відсутність прийнятого закону про мови в Україні. Натомість ми й надалі живемо за Законом “Про засади державної мовної політики” № 5029-VI, поданий та прийнятий у 2012 році партіями регіонів, комуністів та “литвинівців”.
Чи можна вважати авторів лиховісного закону і прихильників його впровадження українцями? Тарас Шевченко ще в ХІХ столітті пророче описав цю “обрану еліту”: “Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани”[2].
Такі документи в європейсько-демократичній упаковці вкотре виносять вирок українській мові, актуалізують проблему культурного націоналізму й відродження української культурної нації.
Лише виважена та реалістична культурна політика може забезпечити громадянський, міжетнічний мир та консолідацію нації. Повне подолання сепаратистських настроїв в українському суспільстві, міжетнічних непорозумінь, мовної фрагментарності соціуму стане можливим лише тоді, коли в Україні функціонуватиме цілісне, розвинене та гармонізоване культурно-інформаційне середовище.
[1] Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У 5-ти т. – К. : Українознавство, 1988. – Т. 3, с. 224.
[2] http://litopys.org.ua/shevchenko/shev140.htm
