By Ставлення до минулого постійно змінюється, а разом з ним стає іншим й сприйняття історичних предметів. Томас Манн якось сказав, що культура – це вміння розпоряджатися спадщиною.
Слово “культура” з латинської перекладається як “плекати, формувати, обробляти”, тобто людина як суб’єкт (і об’єкт) культури створює свій довколишній простір: житло, сад, поле, місто, тим самим наділяючи його сенсами, які окреслюють межі свого і чужого, стають ознаками ідентичності. Ці предмети зберігаються довше, ніж одне покоління, і передаються з роду в рід.
Коли в Європі сформувалась ідея національної держави, об’єкти культури набули особливого значення. Історичні надбання стали розглядати як “цемент національної ідентичності”, а після руйнування цінностей підчас Французької революції утвердилась позиція, що захистом культурної спадщини мають займатися державні інституції. Такий підхід надавав пам’яткам культури ще й ідеологічні сенси, перетворивши їх на політичні засоби.
Завдання охорони історичної спадщини еволюціонували. Знавці старовини і законодавці визначали пам’ятки культури за очевидними зовнішніми (автентичність і краса) та внутрішніми (культурно-історичне значення) об’єктивними критеріями. Згодом поняття пам’ятки розширилось до нерухомих і рухомих, архітектурних і археологічних, культурно-історичних і природних заповідників, також туди ввійшли історичні місця і цілі міста. Це призвело до врахування нових функцій і трохи розширило завдання охорони до цільового зберігання. Згодом культурну спадщину почали вважати ресурсом розвитку, що служить спільним інтересам, має економічний вимір і пов’язаний з користю.
В Україні процес еволюції ще триває і то лиш на понятійному рівні. Раніше на пам’ятках висіли чавунні таблиці, які повідомляли, що ці предмети охороняються державою, а пошкодження карається законом. Ті таблиці завжди крали і здавали на металобрухт, тому зрештою їх замінили на нові. Але розуміння охорони пам’яток державними інституціями за бюджетні гроші залишилось й надалі. Суспільству та громадам до збереження культурної спадщини байдуже.
Сьогодні в Україні спостерігаються дві тенденції ставлення до історичних пам’яток: з одного боку, пієтизм і сакралізація, покладання відповідальності на державу, а з іншого – намагання використати пам’ятки як маркетингові символи, облаштувати собі вигоди, отримувати зиск без збереження автентичності, та ще при цьому маніпулюючи культурно-історичним контекстом. Як каже польський фахівець Яцек Пурхля, в пам’яткоохоронній справі надалі домінує синдром фортеці в облозі, питання охорони не покидає вежі зі слонової кості, перебуває в стані splendid isolation (зачудованої ізоляції).
Хоч поняття культурної спадщини й не пов’язане з прямими майновими стосунками спадкодавця і спадкоємця, та все ж криє в собі проблеми походження і приналежності власності, а заразом з тим і відповідальності спадкоємців. У посткомуністичній Україні питання відповідальності за майно спотворене ідеологічними стереотипами, а розрив між колишніми власниками національно, соціально і політично дуже великий. Багато пам’яток, як от палаци, церкви, каплички, монастирі, садиби тощо, носили тавро ідеологічно шкідливих і виконували далеку від культури і руйнівну для автентики функцію: склади, шпиталі, санаторії, майстерні, спортивні клуби, а то й тюрми тощо; пам’ятки просто руйнувалися настільки, що важко було зрозуміти їхні первинні функції.
У 90-х роках виникло нове протиріччя між поняттями охорони заради збереження, з одного боку, і використання заради розвитку – з іншого. Ці суперечності загострювались як недовірою до нових бізнесменів, так і нехтуванням самими підприємцями пам’яткохоронних норм.
Використання історичної спадщини потребує підходу до неї як до культурного продукту, при формуванні якого треба зважати на багато аспектів, а не тільки обмежуватися економічними вигодами. Предмети минулого перетворюють у продукти через реінтерпретацію з урахуванням сучасних контекстів оточення, тобто добирають автентичні й нові якості, надаючи їм привабливої форми, створюючи “упаковку”. Такий продукт є багатофункціональним й інтегрованим в сучасне життя, він підтримує наш зв’язок з минулим і створює відповідальність за майбутнє. Сам факт існування об’єктів культурної спадщини як відображення минулого не перетворює їх у ресурс розвитку. Потрібно створити продукт, який має попит у споживача. У випадку формування багатофункціонального, інтегрованого в культурне, економічне і соціальне життя громади продукту культурна спадщина стає активним інструментом колективної пам’яті й ідентичності, а не просто фізичною субстанцією.
Однак чия це спадщина? Суб’єктно-об’єктні відносини тут доволі непрості, адже, крім пам’яткоохоронних органів, є ще й власники, користувачі, споживачі тощо. Протиріччя і пров’язана з ними проблематика визначаються тим, наскільки у людей різниться розуміння автентичності об’єктів спадщини. Сьогодні на неї впливає глобалізація, макдональдизація і комерціалізація культурного простору.
Щоб збагнути, що історичний предмет має потенціал до розвитку місцевості, треба зрозуміти цінність культурної пам’ятки. Спадщина завжди має людський вимір, і тому важлива її реінтерпретація як соціального капіталу. Цінність спадщини визначають різні групи суспільства, тому потрібно застосовувати відкриті процедури прийняття рішень щодо її використання, аби черпати з минулого і передавати у майбутнє. Як вважав фахівець з проблем урбаністики Ґреґорі Ешворт, спадщина є функцією місця і можливістю розвитку.
Фото: Палац замку Конецпольських XVII ст. (пам’ятка архітектури національного значення). Львівська область, Бродівський район, село Підгірці. Автор фото — Сергій Криниця, ліцензія CC-BY-SA-4.0
