By 
“Коли це все закінчиться? — Війна не може тривати вічно”. Це слова з кінострічки “Щедрик” — української історичної драми режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко за сценарієм Ксенії Заставської, яка вийшла в український прокат у січні цього року. Фільм водночас захоплює і лякає тим, скільки паралелей із сучасністю в ньому проглядається і наскільки історія може бути циклічною.
У лещатах війни тоталітарних режимів
Події фільму розгортаються в Івано-Франківську, тодішньому Станіславові, починаючи з 1938 року. Розповідається про три родини різних національностей: українців, поляків та євреїв, які жили по сусідству. У їхнє життя прийшла війна, і їм довелося відчути на собі й репресивну систему СРСР, і каральний апарат Третього Рейху.
Це історія про людяність і про те, що чужих дітей не буває. У фокусі уваги українська інтелігенція, доглянуті руки якої так мозолять очі радянським “визволителям”.
“Ето нє война, ето освобождєніє”, — ще одна фраза з фільму, яка аж надто відлунює сьогодні, після чергової окупації Росією українських територій. Минуло майже сторіччя, але риторика росіян не змінюється і манери їхні кращими не стають.
Сцена, де герої фільму переховуються в підвалі, коли їхнє місто бомбардують, на жаль, близька і зрозуміла сьогодні багатьом українцям. Хто хоч раз сидів у сховку під час повітряної тривоги, у того звуки вибухів на екрані можуть викликати хоча б секундне мимовільне збентеження — це гримає в кіно чи тут, у реальному житті?
Крізь усю стрічку проходить мелодія українського “Щедрика”. Співи цієї щедрівки об’єднали дітей із різних сімей, попри різні мови, національності й релігії, і це та ниточка, що крізь роки не дала їм загубити себе й одне одного.
Насправді “Щедрик” видатного українського композитора Миколи Леонтовича вже давно став символом і культурним кодом українства, хоча багато хто тільки зараз відкриває для себе справжню історію цього музичного твору і з подивом та захватом дізнається, що це набагато більше, ніж популярна різдвяна мелодія з відомих голлівудських фільмів.
Прецедент культурної дипломатії
У цьому контексті надзвичайно цікавим є створений на “Суспільне. Культура” документальний фільм “«Щедрик» проти «русского міра»”. У ньому розповідається про те, як візит на світський концерт 1 січня 1919 року навів Симона Петлюру на думку доручити диригенту Олександру Кошицю створити хор і відрядити його у світове турне для промоції української культури. І ця історія також вражає символізмом і паралелями із сучасністю.
Тоді створювати хор, маючи війну на підступах до Києва, було доволі авантюрним рішенням, але зрештою Українська республіканська капела під керівництвом Кошиця стала фактично першим державним проєктом культурної дипломатії в історії модерної України.
Європейське турне та тріумф української пісні за кордоном тоді виявилися суттєвим підсиленням української дипломатичної місії у вкрай складних і несприятливих геополітичних обставинах.
Цій “музичній сотні” УНР спочатку довелося стикнутися з недовірою і несприйняттям українців як окремої нації, а саме така думка була поширена на Заході під впливом Російської імперії. Але вже перші виступи мали успіх і суспільний резонанс. Головним хітом хору із самого початку, звісно ж, став “Щедрик”. Творчість капели виявилася відкриттям для Європи й пробивала мури незнання і несприйняття, розповідають автори фільму.
Показово, що російська еміграція намагалася зірвати виступи українських хористів, але після того, як ці плани не вдавалися, росіяни пробували показати, що це всього лише одне із відгалужень “розмаїтої російської культури”. Та все ж у тодішній європейській пресі чи не вперше заговорили про Україну й українську націю як про окремішнє утворення.
Ефективність цього хорового турне визнав і Михайло Грушевський, хоча спочатку був скептично налаштований до такої ідеї. Але попри овації в європейських концертних залах і увагу преси культурної дипломатії врешті було недостатньо. І світові лідери після Першої світової війни вважали за потрібніше домовлятися з Росією, а не враховувати інтереси України. Політика — справа не емоційна, а практична. І держава не може вистояти, якщо немає достатньої військової потуги. Це урок столітньої давності, який актуальний і сьогодні.
Зараз маємо значно більше культурних амбасадорів у світі, українці звучать набагато голосніше, але й російська пропагандистська гідра теж має набагато більше голів, вигодуваних багаторічними вливаннями нафтодоларів. І ця гідра ніколи не перестає говорити про “один народ” і “исконно русские земли”.
У 1922 році капела Кошиця тріумфально виступила в концертному залі Карнеґі-хол у Нью-Йорку. І рівно через сто років, у грудні 2022-го, у цьому ж знаковому місці знову звучав український “Щедрик”. Ведучими грандіозного концерту Notes from Ukraine цього разу були культовий американський режисер Мартін Скорсезе та американська акторка українського походження Віра Фарміга.
Але є ще одна дивовижна історична паралель: як колись хор УНР, рятуючись від наступу російської армії, евакуйовувався зі столиці, два тижні добираючись розбитими від бомбардувань залізницями в безпечніше місце, так і сучасні хористи приїхали на концерт у США фактично з-під російських бомб. Репетиції в Києві вони проводили часто або з ліхтарями за відключення світла, або в бомбосховищі під час повітряних тривог.
Тому так, жодна війна не може тривати вічно. Але вона може повторитися через кілька років чи через кілька поколінь, якщо ворог насправді не буде подоланий, а власна держава — не обстояна й не убезпечена від майбутніх посягань.
