“Купи цеглу”, або Теорія нашого неуспіху

“Купи цеглу”, або Теорія нашого неуспіху
У перші роки незалежності на телебаченні демонструвався дуже цікавий вітчизняний фільм про близьке майбутнє – про те, який вигляд матиме життя в Україні у 2001 році, через десятиліття після розвалу Союзу. На жаль, назва цієї стрічки забулася, але фільм був дуже оптимістичний. Він показував ідеалізовану дійсність, на зразок західних країн. Пам’ятаю, там фігурували дуже ввічливі і вишколені поліціянти. Головна ідея стрічки – “через десять років ми успішно розбудуємо повноцінну державу європейського штибу!” – тоді, на початку 90-х видавалася цілком реалістичною. Адже в нас є все: і чорнозем, і спеціалісти, і наука, і головне – працьовиті люди! Тож дайте лише трохи часу – і ми налагодимо усе, як треба!

Проте в реальності ці чинники чомусь не забезпечили омріяного прогресу і процвітання. Український “дракон” чи “тигр” не стався, у різних списках успішності Україна плететься у хвості чи не всіх сусідніх держав. 

Звісно, сьогодні маємо багато різних пояснень, чому ми не змогли нормально скористатися своєю незалежністю. Десятки теорій радо пропонують свій аналіз, свою критику, свої діагнози та шляхи вирішення. Деякі очевидні чинники справді дуже важливі, як-от деструктивний вплив Росії. Або корупція.

Однак уплив Росії не пояснює всієї внутрішньої маси принципових негараздів. А теорія “в усьому винна корупція!” не пояснює головного – чому вона виникає і як її позбутися.

Можливо, тут загалом потрібні не теорії, а просто здатність роззирнутися довкола й побачити, що відбувається. А реальність побачити не так уже й важко. Вона від нас закрита, але не дуже.

Головна “чиста” проблема українського “буття”, здається, – це нездатність будь-яких базових структур колективного вжитку належно функціонувати, просто виконувати свої функції. Структура колективного вжитку – це будь-яка інфраструктура чи інституція, що має цивілізовано залагоджувати важливу колективну потребу. Наприклад, система освіти чи охорони здоров’я, громадський транспорт чи водопровід, залізниця чи авіасполучення, армія чи державні органи тощо. Це певний мінімум облаштування колективного життя. Країна може не мати кінотеатрів, однак каналізація, пошта, транспорт, поліція, суди й под. мусять бути. Без них цивілізоване суспільне життя неможливе.

І, власне, з діяльністю базових структур колективного вжитку в Україні величезні проблеми. Громадський транспорт і медицина – лайно. Армію вперто зводять до лайна. І далі за списком. 

І проблема тут не у фінансуванні. На всі ці сфери постійно виділяються певні кошти, які навіть у такому обсязі за правильного адміністрування мали б поступово налагодити нормальну роботу структур. Проблема в тому, що фінансування не спрямовується туди, куди потрібно. Ба більше, ніхто й не намагається насправді запустити якесь правильне адміністрування.

В Україні структури колективного вжитку насправді працюють не для того, щоб забезпечувати потреби громадян. Так лише має виглядати. А на ділі вони існують для виробництва грошей для певного прошарку – назвемо його “управлінцями”. Тож і колективний функціонал цих структур працює лише про людське око. Медицина лікує лише для годиться, транспорт возить лише для “галочки”, суди судять для картинки, освіта вчить фіктивно, місто упорядковується фіктивно тощо. Справжніми, нефіктивними в цій системі є лише гроші, якими населення оплачує фіктивні послуги.

Суть такої системи в тому, що в модерному суспільстві люди вже не можуть без певних послуг. Не можуть не лікуватися, не їздити в транспорті, не віддавати право на соціальну регуляцію поліції та державі. Інакше це буде співжиття дикунів і хаос, а не суспільство. Люди не можуть не платити за підтримання діяльності цих суспільних структур. Хотіли б – але не можуть. І це справжня золота жила для тих, хто прагне заробляти великі гроші в бідній нерозвиненій країні. Це потоки грошей, які ніколи не закінчаться.

Й ось структури колективного вжитку отримали “управлінців”, які дивляться на них не як на механізми забезпечення базових колективних потреб, а як на машини для створення грошей. Оригінальний функціонал стає додатковим і імітаційним. Його підтримують лише для того, щоб ця структура мала вигляд структури. Як казав робот Бендер у мультсеріалі “Футурама”: “Їжте лише стільки, щоб не здохнути!”.

“Управлінці” структур колективного вжитку підтримують їхній нинішній стан лише настільки, щоб вони не загнулися зовсім. Прекрасний приклад тут – міські маршрутки. На їхній ремонт і осучаснення немає коштів не тому, що їх узагалі немає. Просто комфорт та безпека пасажирів не є головними для “управлінців”. Якщо почати ремонтувати маршрутки, то “машина” стане виробляти менше грошей, що для них неприпустимо. 

Українські структури колективного вжитку фактично є діючими імітаціями. Чимось на кшталт “моделі в натуральний розмір”. У багатьох лікарнях немає нормальної апаратури не тому, що в держави бракує коштів, а тому, що “управлінці” не вважають своїм завданням наповнювати ними лікарні. Шпиталі ж існують не для лікування, а для заробляння грошей своїм “господарям”.

“Купи цеглу” (бандитський прийом 1990-х) під виглядом надання послуг – це схема функціонування українських базових структур та інститутів. 

Звісно, ці структури мають якось працювати, бо інакше імітація стане вже зовсім очевидною. Однак їхня праця забезпечується не дуже гарним способом – жорсткою експлуатацією тих працівників, які не входять у прошарок-касту “управлінців”. У лікарнях, наприклад, це медсестри. Уся українська медицина тримається на щоденних подвигах безіменних медсестер, здійснених за мізерні гроші.

У будь-якій іншій структурі ви знайдете своїх “медсестер”, наприклад солдатів, які несуть службу в багні не тому, що в держави немає коштів забезпечити їм нормальні умови, а тому, що інакше “управлінці” не отримають своїх грошей.

Українське суспільство насправді поділяється не на східняків і западенців, не на місто й село, не на демократів і автократів, не на лібералів і консерваторів. Воно поділяється на “ресурс” і на “управлінців”. На тих, хто доїть, і на тих, кого доять.

І неважливо, що саме породило цю систему – радянська дійсність чи колоніалізм польських панів. Важливо – як це нарешті припинити? Бо поки ця система діє, в України немає жодних шансів стати успішною, цивілізованою країною, яка марилася тим, хто боровся за її незалежність. Україна залишатиметься країною імітаційних структур та інститутів, заточеною під виробляння грошей для касти “управлінців”. І це дуже близько до тієї failed state, про яку торочить Путін.

Ми всі знаємо, хто ці “управлінці”. Ми всі розуміємо, що річ не в демократичних цінностях, не у фашизмі, не в лінощах чи антисемітизмі, не в генетичному коді й не в кривавій історії. Річ не в тому, за кого ми голосуємо чи що читаємо. Річ у системі, яка імітує колективні структури за наші гроші.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Невдахи” – нові “інші” Суспільство 3-Б