By 
Нещодавно США висловили занепокоєння щодо зближення росії та Китаю. Проте почати перейматися цим потрібно було задовго до розгорнення війни, адже в Штатах чудово знали про те, наскільки загрожують світові ці двоє. А особливо — їхня взаємодія.
Німецький журналіст і китаєзнавець Кай Штріттматтер (Kai Strittmatter) у своїй книжці We have been harmonized — Life in China surveillance state, виданій у 2020 році, описує багато цікавих спостережень про китайську цифрову диктатуру. Проте часом він висловлює суперечливі чи сумнівні твердження. Одне із них стосується потенційної загрози для Заходу. Штріттматтер пише, що Європі та США не слід боятися росії. Натомість потрібно більше уваги звертати на загрозу з боку Китаю. Цю його тезу можна сприйняти по-різному. Зокрема, потрактувати так, наче навіть війна зараз підтвердила всю несерйозність росії як супротивника для колективного Заходу, адже рф не змогла побороти в рази меншу та слабшу Україну. Не Китай, а саме росія наважилася на нахабний і нічим не спровокований напад. І саме росія зараз створює загрозу Заходу, намагаючись підірвати єдність ЄС (і всередині блоку) та США, знищити демократію в усіх державах, що підтримують Україну, та привести там до влади популістські, проросійські чи інші антисистемні сили.
Проте не треба забувати і про загрозу з боку Китаю, особливо від потенційної коаліції Пекіна й москви. Перед початком російського повномасштабного вторгнення путіну вдалося досягнути низки угод із Сі. Не можна відкидати того, що ці домовленості про взаємну співпрацю окрилили дурнуватого російського диктатора й він вдався до повномасштабного вторгнення, вважаючи, що має за спиною китайську потугу.
Проте після путінського загарбницького лютневого нападу Китай традиційно вичікував, чим обернеться ситуація. Пекін довго м’явся, але так і не засудив російського нападу на Україну, як і не підтримав росію (принаймні відкрито).В ООН китайські дипломати під час розгляду питань щодо цієї війни голосують більше на користь росії.Оскільки влада США час від часу застерігає Пекін від підтримки кремля, то ймовірність таких дій із боку КНР досі існує.
Ймовірно, що Китай і надалі стежитиме за ситуацією і діятиме відповідно до того, як розгортатимуться події. І це не означає, що він підтримає Україну, якщо вона переможе на полі бою. Сі та компанія будуть відштовхуватися від того, що буде вигідніше конкретно їм і компартії. Може, їм здасться дуже негативним сценарій смерті молодшої диктатури, тож доведеться постачати кремлю зброю. Але, можливо, їм цілком підійде варіант з ослабленою росією, якою можна буде скористатися сповна.
Є надія, що ще під час війни Китай висмокче із росії залишки ресурсів і викине її, як непотріб. Або, можливо, навіть спокуситься на її території. Хоча далеко не факт, що це стане позитивним чинником для України (окрім моральної сатисфакції, яку відчує її населення), адже невідомо ще, чим така ситуація може обернутися. Також можна сподіватися на те, що Індія так само допоможе Пекіну із доїнням російського бюджету, адже саме ці дві країни зараз є основними споживачами російських вуглеводнів. І хоч вони роблять це в доволі великих обсягах, проте через санкції, накладені на російські компанії, кремль змушений продавати нафту та газ своїм “партнерам” із величезною знижкою. Тож суми, вторговані від цих операцій, неможливо порівняти із тим, скільки б отримував російський бюджет за постачання подібних масштабів, якби не було війни. Тож Індія та Китай, з одного боку, начебто й підтримують російську економіку,а з іншого — отримують ресурси за меншими цінами, ніж ринкові, користаючись зі ситуації і ставлячи кремль у залежність від себе. Nothing personal — just business.
Така модель заганяння в кабалу цілком у дусі сучасного Китаю. Сі, схоже, дав своїм партійцям завдання зробити залежнимивід Китаю якнайбільше країн, створюючи амбітні проєкти у всьому світі. Зокрема, центральний у зовнішній політиці КНР інфраструктурний проєкт “Один пояс, один шлях”, що є спробою перебудувати під себе міжнародні торгові зв’язки. У напрямку цих ламп особливо охоче летять метелики країн, які намагаються маневрувати між кількома глобальними силами. Вони сподіваються зберігати так свою незалежність або знизити вплив на себе інших геополітичних гравців, диверсифікувати ризики. Проте здебільшого втрапляють у вміло розставлені пастки Китаю. Зокрема, так трапилося із частиною країн Західних Балкан, Східної і Центральної Європи (формат 16+1) — навіть попри те, що деякі із них належать до ЄС. Вони набрали кредитів під інфраструктурні проєкти в Китаю, проте далеко не всі з них мають гроші, аби їх виплачувати.
Тутмимоволі хочеться згадати і про українські політсили та політиків, які впродовж довгого часу апелювали до начебто “потреби” України йти іншим шляхом, третім, не погоджуючись на альянси ні з росією, ні із Заходом. Вони відверто тягнули Україну в ту саму залежність від Китаю. Також не можна оминути увагою і таких підприємців, як Олександр Ярославський, щонамагався допомогти китайцям купити “Мотор Січ”, проти чого активно виступали наші союзники зі США. Як і не слід забувати, що Україна ще нещодавно так само серйозно розглядала (а може, навіть і далі це робить) участь у китайських проєктах, як-от “Новий шовковий шлях”, що фактично є частиною ініціативи “Один пояс, один шлях”.
Водночас державні українсько-китайські відносини зараз важко назвати близькими. Вітчизняна влада, ймовірно, боятиметься якось відкрито протистояти Китаю, адже вона досі не спромоглася розірвати стосунки із білоруським тракторним дуче, либонь, остерігаючись загрози із півночі. Ніби білоруси справді зараз щось вирішують у Білорусі. То що вже говорити про те, аби на Банковій наважилися на сміливу розмовуіз Пекіном. Проте давно пора усвідомити: якщо Україна обрала шлях до демократії, то повинна його послідовно дотримуватися. Китай — це диктатура, що порушує права населення, утискає уйгурів, намагається залякати Тайвань (який, до слова, активно підтримує Україну в цій війні) і, цілком ймовірно, рано чи пізно вдасться до схожого нападу, як це зробив путін щодо України.
Тож якщо влада не ризикує нічого робити, то час працювати над цим питанням хоча б громадянському суспільству. Розпочати можна із начебто простого: із поширення правди про дії китайської компартії, бойкоту китайських товарів і продукції решти тоталітарних держав. Це буде непросто, адже, як співає гурт Pur:Pur у своїй пісні Use, “усе зроблено в Китаї”. Проте починати ж із чогось треба. Nothing personal — just самоповага й інстинкт самозбереження.
