Київський порятунок Івана Пир’єва

Київський порятунок Івана Пир’єва
Росія привласнює всю радянську кіноспадщину, нехтуючи кінематографіями колишніх союзних республік. Проте чимало відомих російських режисерів не відбулися б, якби не республіканські кінематографії. І ніколи б не зняли оті славетні фільми, що складають російську частку радянської кіноспадщини.

Ось яскравий приклад – режисер Іван Пир’єв. Йому було 35, коли його московська кінокар’єра лопнула. Зняв кілька посередніх фільмів, а останній – «Анка» – настільки не сподобався начальству, що ліг на полицю. Пізніше, після перегляду в Кремлі, вийшов на екрани під назвою «Партійний квиток», але успіху не мав.

1936-го невдаху звільнили з «Мосфільму», заборонивши протягом двох років знімати кіно. Саме в цей момент до нього додому завітав Павло Нечес, директор Київської кіностудії. Запропонував працювати в Києві. Пир’єв пояснив, що позбавлений права бути режисером. Але гість наполягав. «Всі неприємності від керівництва, – запевнив, – беру на себе».

Нечес поклав на стіл сценарій «Багата наречена», комедію з колгоспного життя. А згодом привіз до Москви автора – київського кінодраматурга-дебютанта Євгена Помєщикова, нещодавнього випускника ВДІКу. «Багата наречена» – його дипломний сценарій.

«Сценарій мені сподобався, – згадував Пир’єв, – і разом з Помєщиковим і його приятелем, молодим поетом Аркашею Добровольським (він мав писати тексти пісень), проїхали на машині, наданій все тим же Нечесом, сотні кілометрів по ланах України».

Відвідали Чернігівщину, Полтавщину, Черкащину, Київщину. Щоправда, Помєщиков розповідав, що з ними подорожував не Добровольський, а Марина Ладиніна, виконавиця головної ролі, з якою в Пир’єва почався роман…

Хай там як, після тієї поїздки режисера покликав якийсь чинодрал з «Українфільму» (аналог Держкіно), поцікавився творчими планами. «Комедію про колгоспників? – перепитав похмуро. – Ні, не вийде. Колгоспи – дітище партії, і насміхатися над ними не дозволимо».

Ситуацію врятували директор «Українфільму» Марко Ткач та його заступник Соломон Орелович, яким сценарій сподобався. «Натурні зйомки «Багатої нареченої», – споминав Пир’єв, – ми почали неподалік старовинного українського містечка Канева, на високих берегах Дніпра, там, де знаходиться могила великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка».

Під час заключних зйомок – в Яблунівці фільмували «Збирання врожаю» – київські газети «Комуніст» і «Пролетарська правда» синхронно надрукували статтю «Шкідливий фільм». Йшлося про «Багату наречену». Кінематографістам закинули, що вони неправильно показують український народ, викривляють дійсність. Та й жанр неприпустимий – комедія про колгосп! Висновок: слід припинити постановку капосної стрічки й не розтринькувати державні кошти.

А сталося наступне. В Києві – це ж літо 1937-го – арештували керівників «Українфільму» Ткача й Ореловича. Обох швидко засудили до вищої міри й розстріляли. А  запущені ними у виробництво фільми подали як прояв їхньої «шкідницької» діяльності.

Коли газети з розгромною статтею потрапили до Канівського району, кінематографістам перекрили кисень. Відділення Держбанку відмовилося видавати гроші. Директор нафтобази заборонив відпускати бензин. А деякі актори, злякавшись, втекли до Києва.

Але Пир’єву вдалося завершити натурні зйомки – виручили друзі з Київської кіностудії. Зокрема, режисер Леонід Луков. Монтаж фільму відбувався у нервовій обстановці, а на озвучення довго не давали дозволу.

Наприкінці 1937-го готову картину прийняли в «Українфільмі», проте зарубали в кіноуправлінні в Москві – поклали на полицю без жодних пояснень. Чергову поразку Пир’єв сприйняв болюче, мовляв, слід подумати про іншу професію.

Але за кілька місяців фільм випустили на екрани. Виявляється, в січні 1938-го арештували керівника кіноуправління Бориса Шум’яцького, кіноуправління закрили, натомість створили Комітет у справах кінематографії. Головою призначили Семена Дукельського, високопосадовця з ОГПУ-НКВД. Він відправив «Багату наречену» в Кремль, де картина дуже сподобалася. Прем’єра відбулася 2 березня 1938 року.

За три місяці фільм вийшов у США, потім в інших країнах. Нерідко в зарубіжному прокаті – наприклад, у Болгарії – стрічку демонстрували під назвою «Українська рапсодія», що точніше визначає і місце дії, і студію-виробника.

Саме на Київській кіностудії Пир’єв відкрив той жанр, у якому далі робив свої комедійні хіти – «Трактористи», «Свинарка і пастух», «Кубанські козаки». В них експлуатував щасливо знайдену в Києві фабулу: колгосп, ударник закохується в ударницю, безглузді обставини їх розсварюють, але наприкінці все з’ясовується і вони стають парою.

Після тріумфу «Багатої нареченої» і нагородження Пир’єва орденом Леніна, його негайно відновили в штаті «Мосфільму». Але режисер був налаштований продовжити співпрацю з українськими колегами.

Наступний сценарій «Полюшко-поле» написав з тими самими сценаристами – киянами Євгеном Помєщиковим та Аркадієм Добровольським. Працювали швидко, аби не проґавити літню натуру. Стрічку одразу запустили у виробництво – вона стала спільним продуктом «Мосфільму» і Київської кіностудії. Вийшла під назвою «Трактористи».

Разом з художником фільму Володимиром Каплуновським режисер вирушив на вибір натури. Вирішили знімати в Миколаївській області – на Гур’ївській МТС.

«Трактористів» зробили стрімко: в червні почали знімати, а в грудні завершену стрічку подали до Кінокомітету. Дукельський зажадав вирізати близько 20 хвилин. Пир’єв відмовився – ті епізоди вважав найкращими.

Голова комітету не наважувався наказувати орденоносцю, лише «ввічливо просив». Марафон тривав кілька місяців. Раптом Пир’єв дізнався, що Дукельського ось-ось призначать наркомом морського флоту СРСР. Вирішив щезнути – втік до Києва.

Коли новим очільником Комітету став Іван Большаков, повернувся до Москви. Але… Дукельський наостанок таки вирізав «непотрібне».

Прем’єра «Трактористів» відбулася 3 липня 1939-го, фільм мав приголомшливий успіх. Натомість Пир’єв до кінця життя вважав, що «незарізаний» варіант був набагато кращим.

Отак Київ врятував майбутнього кінокласика, давши старт його кар’єрі – автора відомих стрічок, директора «Мосфільму», засновника і першого голови Спілки кінематографістів, народного артиста СРСР, володаря численних нагород, титулів і звань.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Беня Крик, він же панцерник “Потьомкін” Батько Алли Горської: непрочитана сторінка