Легенда про Велику темряву

Приблизно в 7640 році до н. е. на Землю впали фрагменти комети. Вдаряючись об планету, вонипробили її кам’яний панцир, пробудили вулкани, і хмари вулканічного попелу відокремили земну поверхню від променів сонця. Так розпочалася Велика темрява. Люди були беззахисними перед холодом. Розгублені племена зникали під сніговими саванами, а на їхні землі з гір наповзали льодовики, змітаючи дорогою ліси й городища. Вогонь у печерах не рятував, навіть вкриті густим хутром звірі не витримували морозів.

Рослини геть зникли. До самого дна промерзли озера та ріки, поснулу рибу доводилося вирубувати з криги. Ті люди, що мали сили, тікали на південь, а над ними на буро-брудному небесному полі жевріла червонувата пляма, від якої не було ні тепла, ні світла. День мало чим відрізнявся від ночі. Жахливі демони вирвались із глибин Нижнього світу, прагнули гарячої крові й заводили мандрівні народи в блуд. Без місяця і зірок люди губили шляхи і втрачали надію.

Найсильніші (а, може, просто найщасливіші) з людей дійшли до Дворогої долини, де з-під землі виходив могутній потік гарячої води. Джерело харчувалося теплом земних глибин. Жерці знали, що щедрість джерела невичерпна.

Там, біля озер, що парували, зібралося багато людей із різних родів. Попервах їм було що їсти, бо звірі, принаджені теплом, також сходилися туди і ставали поживою. В озерах де-не-де водилася риба, і мешканцям долини здалося, що вони врятовані. Вони розпалили вогні, спорудили житла та високі кумирні. Відтак відправили розвідників до найближчих лісів, де ті знайшли вмерзлі в кригу і збережені від псування туші великих звірів.

Так рік за роком у хиткому спокої спливали темні дні. Коли старші жерці повмирали, лік часу було втрачено, але за віком дітей люди знали, що від дня прибуття до Дворогої минули десятиліття. На зміну вождям зі зломленою волею прийшли молоді вожді, які не знали сильного сонця, не сумували за ним і гартували волю в боротьбі з безжальними демонами.

Народжені у Великій темряві недовірливо слухали розповіді старих про загиблий теплий світ. Саме там, у Дворогій долині, богиня втілилась у дівчину з рудим волоссям, народжену від воїна-розвідника з роду Ому й онуки верховного жерця, імені якого ми не знаємо. Пізніше те найперше втілення богині назвали ще й Орай — Вогненно-червоним — за кольором її волосся.

Устами рудої дівчини богиня провістила, що суджено врятованим залишити Дворогу долину, бо невдовзі закінчиться мерзле м’ясо в лісах, а риба в теплих озерах вимре. Богиня сказала, що на півдні Небесна пляма гріє втричі сильніше й деякі з рослин збирають її скупе світло. І, що найголовніше, там є вкрите тонкою кригою море, у якому живе безліч жирної смачної риби, яка не вичерпається аж до закінчення Великої темряви.

“Збирайтеся в похід, шийте міцний одяг, соліть м’ясо й рибу!” — сказала вустами дівчини Орай-Карна. Дорога буде важкою і довгою, попередила вона. На мертвих рівнинах дмуть крижані вітри, а демони набули подоби хижих ведмедів, шкіру яких не пробивають найважчі із сокир. Погибель чекає на старих і дітей, на калічних, хворих і невпевнених.

Не всі дійдуть до моря, попереджала богиня, лише найсильніші та найвпертіші. Збережений переказ свідчить, що в похід рушило лише півтори сотні чоловіків і вісімдесят три жінки. Семеро з тих жінок стали праматерями народів. Їхні імена відомі, їх згадують у ритуалах масонів і тамплієрів вищих градусів і ступенів посвяти: Ішаа-Карна (Орай Рудоволоса), Ратха, Йїма, Свенхта, Ліґма, Прхана, Шастрія.

Суттєва частина тих, що зібрались у Дворогій, не повірила рудій дівчині й залишилася перечікувати Велику темряву. Ніхто не знає, що сталось із ними, бо через вісім століть вікової зими й Довгої весни, коли люди знову побачили Дворогу долину, там не знайшлося жодного живого. Лише кістяки, геть вкриті вапняковими та соляними наростами, спочивали в гарячих озерах, вода яких стала кислою і жовтою.

Відтак саме у Дворогій було споруджено найперший храм Карні із чотирма колонами навколо вівтаря, храм подяки. А жрицями стали рудоволосі з роду Орай. Кажуть, під склепіннями таємних святилищ досі продовжується родова лінія, що йде від її найстаршої доньки Аратхшайри.

Через 3000 років після брудних дощів Довгої весни, коли сонце знову набуло великої сили, а крига відступила далеко на північ, настала Доба Возів. Племена, що шанували Карну, почали мандрувати світом у пошуках багатих пасовиськ. Вони їхали на возах, у які впрягали волів, а стада червоних і білих корів йшли за ними. Вони будували круглі міста, славили Сонце й богиню.

Одне з племен зупинилося на берегах великої ріки, що неквапом несла свої води на південь. Її береги вкривали високі трави. Плем’я побудувало там кругле місто, де через кілька століть знову народилося тіло, що містило в собі дух Карни. Дівчину звали Дана, себто “милосердна”. 

Вона принесла людям Доби Возів нову мудрість. Вона сказала, що біда прийде від надміру знань і пошуку нового. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувати мудрість через накреслення знаків. Адже Дана сказала їм: “Допоки слова не перетечуть у креслені й писані знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель”.

Люди Доби Возів — легкі на мандри й щасливі у своїй простоті ратаї — зберігали цей завіт, передавали мудрість предків з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях і співали пісень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, військові вміння не розвивалися. І коли на чорних колісницях приїхали завойовники, сповідники Карни-Дани загинули. Від тих ратаїв залишилися тільки назви рік — Дунай, Дністер, Дніпро, Дон.

Воїни на колісницях знали богиню під безжальним ім’ям Тара (Червона зірка). Вона заповіла їм невтомно запліднювати жінок із підкорених народів. “Діти з твердими тілами, — казала Тара, — народжуються від жінок, ґвалтованих на теплих трупах їхніх братів і батьків”.

За доби Карни-Тари народилося багато дітей із твердими тілами, які примножили зло на землі й розпалили ватри насилля. Казали, що саме завдяки Карні-Тарі в наш світ повернулися древні боги, колись переможені у великій битві, що відбулася до початку часів на високих зорях. Десь там, де й тепер застібає свого пояса Небесний Мисливець.

Багато кого спокусили ці боги. Спокушені забули про мудрість, залізним жезлом пасли народи й зійшли до Нав’я, обтяжені провинами. І лише тоді несподівано пробудилася Сила, що спала від часів Великої темряви. Спала там, де світить істинне Чорне сонце. Вона, ця Сила, спрямувала у світ пророків і вчителів, що проповідували милосердя і зупинили криваву повінь, спричинену шаленствами дітей із твердими тілами.

І лише тоді почалося те, що ми називаємо “історією”. Те, що записане в книгах. Дрібне, суєтне та сповнене скигленням політиків і їхніх писарів.