Лідер без біографії

Будь-який масовий рух – суспільний, політичний чи релігійний – потребує свого лідера. Провідника, який би володів харизмою, вмів повести за собою, запропонував би план і шлях, а також – мав свою лідерську біографію. Без цього неможлива революція, бунт можливий. Коли ми нині спостерігаємо за подіями в Білорусі – хто з надією, інші зі співчуттям – то розуміємо, що найслабшим місцем білоруського «повстання» є якраз відсутність лідера. Нікому не відома раніше дружина заарештованого блогера як лідер нації? Ви це серйозно? А якби й її заарештували, то хто б замінив – мама, свекруха, племінниця? Однак, «казус Тіхановская» не є нині чимось особливим в нашій частині світу – на політичній сцені все частіше появляються тут і там лідери без лідерської біографії. І це не минає без наслідків.

Покійний Євген Сверстюк сказав якось, що дисидентів-антикомуністів від пересічної радянської людини відрізняло перш за все те, що вони не боялись мати власну біографію. В СРСР, як відомо, власну біографію могли мати тільки комуністичні лідери та герої, та й то – препаровану, ретушовану, а часто й вигадану відповідними структурами. Пересічному ж «будівникові комунізму» окрема біографія була ні до чого, адже всі однакові – всі радянські, всі пролетарські – робітничий пролетаріат, сільський пролетаріат, пролетарська інтелігенція. Та з розвалом комуністичного блоку змінилось і це.

У низці країн, що вивільнились із комуністичного блоку загалом і Радянського Союзу зокрема, національно-визвольні рухи очолили антикомуністичні лідери, більшість з яких потім і стали на чолі чи увійшли до керівних органів незалежних держав. Вони всі були різними: кумир творчої чехословацької інтелігенції, інтелектуал Вацлав Гавел, легендарний «вождь»  польського пролетаріату, простий електрик Лех Валенса, литовський вчений-музикознавець Вітаутас Ландсбергіс, грузинський науковець і націоналіст, політв’язень  Звіад Гамсахурдія та ін. Їх об’єднувало тільки те, що вони мали власні біографії і що ці біографії були відомі їхнім співгромадянам ще задовго до того, як вони стали національними лідерами.

Україна в цю картину не вписується. В 1991 році на президентських виборах більшість українців замість «людини з біографією» В’ячеслава Чорновола обрали пересічного партійного пропагандиста, який не мав ані значних досягнень, ані чіткого бачення майбутнього. Такий з нього вийшов і президент, точніше – недо-президент, оскільки він навіть не дотримався до кінця каденції. А далі пішло «як по маслу» (тому, про яке йдеться у «масляній» п’єсі Лесика Подерв’янського). Косноязикий п’яничка з його «багатовекторною» брехнею отримав довіру українців аж на два президентські терміни; боязкий та самозакоханий екс-бухгалтер зумів змарнувати рекордну підтримку виборців за одну каденцію; наступного недо-президента обрали попри злодійську біографію, от він і повівся як злодій – «нацарював і втік»; міжпартійний перебіжчик і шоколадний король здобув собі президентство завдяки лиш одній невірогідній обіцянці зупинити війну; і ось нарешті – комік, шоумен, про біографію котрого вже ніхто й не питав, вистачило телевізора та концертів Вечірнього кварталу.

Тут справедливості ради варто відзначити, що у більшості цих випадків вже й не було адекватної альтернативи – «лавка запасних» лідерів з біографією виявилась надто короткою. Зрештою й суспільного запиту на таких лідерів не було. Пересічний українець дуже слабо орієнтується в таких поняттях як «моральний авторитет», «суспільне благо», «абстрактні цінності» etc.

А ще я думаю, що більшість українців бояться зустрітися «лице в лице» з біографією кандидатів у справжні лідери. Підтримати людей, яких переслідували, судили і садили, яким руйнували кар’єри і родини, нищили здоров’я і майно, мало б означати необхідність дати відповідь (передусім собі) на питання: а де я був тоді – що робив, що казав, як поводився? Тож таких лідерів краще й не знати – безпечніше. Не дивно, що український фольклор повен таких мудростей, як «моя хата з краю, нічого не знаю», «нащо мені того, як я не від того», «покірне теля дві матки ссе» і багато-багато інших.

Але проблема в тому, що все вище сказане не стосується тільки минулого. За кілька років у нас знову будуть вибори і так виглядає, що через відсутність нових лідерів з біографією, українці вчергове опиняться перед традиційним вибором меншого зла – або «сивочолого», або «зеленого». Ну може ще відомі ілюзіоністи, типу «бєні» чи «рєні», витягнуть з циліндра якого-небуть політичного бойка – чи то за прізвищем чи то за тотожністю. І все. За принципом – обирайте з того, що є.

Що ж за таких умов може змінитися на краще у цій країні? А втім, невідомо навіть, чи українцеві зміни на краще насправді потрібні. Йому ж головне «аби не гірше». Та боюсь, що чергові лідери без біографії і цього незабаром не зможуть гарантувати.