“Лола”. Без шансів стати позитивною героїнею

“Лола”. Без шансів стати позитивною героїнею
Сорок років тому, 20 серпня 1981-го, на екрани вийшла стрічка Райнера Вернера Фассбіндера “Лола” з Барбарою Зуковою в головній ролі. Ця картина разом із двома іншими фільмами режисера – “Заміжжя Марії Браун” (1979) і “Сум Вероніки Фосс” (1982) – входить до “Кінотрилогії ФРН”, що присвячена історії жінок у Західній Німеччині після Другої світової війни.

“Лола” також є омажем Фассбіндера на класику німецького і світового кіно, фільм Джозефа фон Штернберга “Блакитний ангел” (1930), що знятий за романом Генріха Манна “Професор Гнус, або Кінець одного тирана”. У цьому фільмі розповідається про професора гімназії (Еміль Яннінгс), якого звабила підступна співачка кабаре (Марлен Дітріх), зруйнувавши його кар’єру й життя. Насправді спільного між двома стрічками небагато, бо в “Лолі” йдеться про інше.

Події фільму Фассбіндера розгортаються у невеличкому західнонімецькому містечку Кобург наприкінці 1950-х, через більш як десять років після закінчення війни. Цей період згодом назвали “німецьким економічним дивом”.

З допомогою країн Заходу (згадаймо план Маршалла) Німеччина поступово оговтується після кривавої й руйнівної війни, великі кошти спрямовуються на відбудову, і це своєю чергою відкриває широкі можливості для швидкого збагачення різних новітніх “бізнесменів” на кшталт персонажа стрічки Шукерта (його грає Маріо Адорф). Основний бізнес Шукерта – будівельний, хоча він не гребує й іншими сферами діяльності, наприклад тримає кабаре – головний розважальний заклад у місті. Шукерт цинічний, здатний спокійно і з посмішкою сприймати критику на свою адресу. Він дає гроші на церкву і водночас робітникам, що мітингують, адже, за його словами, “вільний підприємець всюди робить свій внесок”.

Хоча стрічка знята сорок років тому, образ забудовника знайомий і добре впізнаваний, а його оборудки спрямовані на одне – заробити якнайбільше. Для цього можна, наприклад, у проєкті майбутнього будинку запланувати більший підвал, який фактично є додатковим поверхом, або пустити в дію інші “схеми”. Водночас усе пояснюється турботою про соціальні стандарти, прикривається патріотизмом і доброчинністю.

З вигідної забудови годується вся “еліта” міста вкупі з бургомістром, а ввечері все “шановне” чоловіче товариство неодмінно збирається в Шукертовому кабаре, яке водночас є борделем. Там на сцені співає Лола, яка, як і все в цьому місті, повністю залежить від Шукерта. Той відкрито називає Лолу “моя хвойда”, бо утримує її, а до того ж є батьком її доньки, яку, проте, навіть не збирається визнавати.

До міста прибуває новий очільник відділу інспекції будівництва фон Бом (Армін Мюллер-Шталь). Він уже немолодий, симпатичний і з хорошими манерами, такий собі релікт доби німецького романтизму, та ще й із принципами щодо дотримання законності. Отже, здатний створити проблеми місцевому істеблішменту та його “доходам”. Новий очільник справді планує вивести всіх на чисту воду, особливо Шукерта. Натомість Лола одразу бачить в появі фон Бома свій шанс змінити життя й соціальний статус.

Зазвичай усі кінознавці неодмінно зауважують сатиричну спрямованість і критику капіталістичного суспільства у фільмі Фассбіндера. Щоправда, дісталося від режисера не лише адептам вільної ринкової економіки. У стрічці також є цікавий образ молодика Ессліна (Матіас Фухс), який працює дрібним клерком у відділі інспекції будівництва, а вечорами підробляє в тому самому кабаре-борделі барабанщиком в ансамблі, який акомпанує Лолі. Есслін симпатизує і співчуває дівчині, схоже, навіть закоханий у неї. Він сміливо критикує дії Шукерта, кидаючи гнівні звинувачення просто йому в обличчя, ходить на протестні демонстрації, а у вільний час відвідує аж два робітничі гуртки: в одному виступають проти перегонів озброєнь, в іншому вивчають твори Бакуніна. Есслін начебто намагається підтримати фон Бома в його боротьбі з корупцією в місті.

 Здається, саме Есслін є хорошим героєм, проте ця “позитивність” виявляється примарною. Привабливість “лівого гуманіста” повністю розвіюється в епізоді, коли він намагається перекупити ніч із Лолою в Шукерта. Потім він усувається від боротьби фон Бома з місцевою верхівкою, вважаючи це безумством, а згодом ще й погоджується на пропозицію Шукерта працювати на нього.

І знову асоціації із сьогоденням, багатьма сучасними лівими, які виходять на пікети й демонстрації, вміють вправно жонглювати дещо застарілими політичними термінами й цитувати класиків марксизму, а потім без крихти сумнівів спокійнісінько дістають гранти від “акул бізнесу” чи “буржуазних” інституцій.

Може здатися, що у фільмі Фассбіндера позитивних героїв узагалі немає, але це не так. У відверто “чоловічому” суспільстві Лолі не залишається іншого виходу, як будь-якими засобами дертися нагору. Зрештою, їй це таки вдається: дружини “поважних” містян змушені визнати її рівнею; Лола стає власницею бізнесу – хазяйкою кабаре-борделю, де вона раніше співала. Проте, попри начебто “успіх”, вона однаково не досягає рівності із чоловіками.

Коли “гуманіст” Есслін запитує, чи хоче Лола “жити у світі, де немає ніякої моралі, у світі підлому, прогнилому і продажному”, Лола із сумом відповідає: “Ні, не хочу. Моя біда в тому, що мені тут не дають зіграти позитивну роль”. Саме в цих словах Лоли режисер дає глядачам ключ до розуміння її образу і свого ставлення до неї. Симпатії і співчуття Фассбіндера, очевидно, перебувають на боці Лоли, а також інших жіночих персонажів “Кінотрилогії ФРН”.

На увагу заслуговує й відеоряд картини, створений, зокрема, оператором Ксавером Шварценбергером і художником-постановником Гельмутом Гесснером. Фільм починається з чорно-білої світлини першого канцлера Конрада Аденауера, який сидить біля магнітофона і слухає музику. Що він слухає? Хтозна, може, німецьку класику, але у фонограмі стрічки звучить легка джазова мелодія, немов зі сцени кабаре. І на тлі цієї світлини один за одним починають з’являтися кольорові титри.

У фільмі глядач не побачить зруйнованих війною вулиць, а натомість на екрані постає дивний, нереалістичний світ, у якому буяють яскраві, крикливі чи навіть часом їдкі кольори. Режисер, оператор і художник пропонують глядачам цілком зрозумілий і відвертий візуальний образ: весь простір міста нагадує кабаре-бордель із буянням попсових кольорів, а на тлі них втілюється в життя “німецьке економічне диво” 1950-х.

“Лолі” виповнилося сорок років, фільм уже давно є класикою світового кінематографа. Звичайно, із тих часів багато чого змінилося в Німеччині, зокрема у ставленні до жінок. Переглядаючи стрічку нині, мимоволі задумуєшся не лише про впізнавані й актуальні для сучасної України архетипи, а і про права жінок у нашому суспільстві. Особливо під час чергового скандалу в інформаційному просторі з неодмінною участю когось із “вітчизняної еліти” чи “лідерів суспільної думки”. Спроби жінок обстоювати свої права часто наштовхуються на зневагу чи навіть неприховану агресію, а деяким представникам “сильної статі” вистачає нахабства ще і клеїти дурника, намагаючись пояснити таку поведінку якимось усталеними народними звичаями чи традиціями.

Деякі зрушення відбулися й на наших теренах, але було б дивно, якби цього не трапилося, адже надворі вже XXI століття. Проте маємо констатувати: наше суспільство досі залишається переважно патріархальним, і насправді тут немає чим пишатися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Непомічений ювілей. Крісу Маркеру – 100 Обрати життя. Фільму Денні Бойла “На голці” – 25