By 
У якомусь зі своїх божевільних ефірів одна із російських пропагандисток сказала, що Україна нагадує їй Ґолума, персонажа романів Джона Толкіна “Гобіт” і “Володар перснів”. Проте насправді саме росія із її розладом особистости, жадобою до влади та багатства (“my precious”) дуже добре підходить на цю роль. До того ж Ґолум так само дошкуляв сусідам, поки його не вигнали. Проте будь-які паралелі завше будуть трохи натягнутими й надуманими.
Серед представників західної цивілізації є трохи людей, одержимих російською культурою. Їм вона впродовж довгого часу здавалася альтернативою західної культури, цікавим екзотичним світом, куди можна було втекти від реальности. І цим людям особливо важко визнавати, що та культура є однією із ключових причин російського нападу на Україну.
Частина із них називає себе антиімперіалістами, що борються проти американської експансії, а насправді – захоплюються російським імперіалізмом, бо начебто вбачають у ньому силу, яка здатна протистояти західній культурі. Тому у війні росії проти України вони підтримують РФ.А Україну та всі колишні російські колонії зневажаютьза те, що ті свого часу не здалися, не були знищені чи не асимілювалися.
Ці люди, як писав Зємовіт Щерек у своєму романі “Сімка”, закохані в екзотичність росії, тягнуться до неї та готові їй усе простити: “А далі – Росія, тобто ота гірше відома версія сходу, а якщо гірше відома, то екзотична, а якщо екзотична, то спокуслива. Росія теж, певна річ, варварська, можливо,навіть більш варварська за цю дивну мішанину слов’ян і гунів, які відокремлюють від неї німців, але вона ласа до брязкалець і з нею можна торгувати. І їй легко імпонувати. А крім того, є в ній щось привабливо-зловороже і диявольське…”
Їх, власне, приваблює парадоксальність та алогічність російської душі. Вони вбачають у цьому якусь таїну й потужну силу, яка за цим усім стоїть, наче в кожному другому з них сидить прихований фанат детективів Дар’ї Донцової.
Ці люди задивляються в минуле російської культури, згадують, що колись мали якихось російських знайомих, які начебто не були такими вже поганими. Своєрідними, так, але ж наче не зовсім покидьками. Й отак формують свою думку, що це не втрачена країна. Що вона ого-го яка цікава, тому її народ не можна ображати – з ним треба говорити. Чудовим прикладом цього слугує наївність, з якою Стінг нещодавно знову заспівав свою пісню Russians. Вона написана під час “холодної війни”в сподіванні, що західні та совкові політики не розгортатимуть протистояння на взаємне знищення. Символом його віри в це є те,“що росіяни теж люблять своїх дітей”. Тепер Стінг присвятив пісню “хоробрим українцям, які борються проти жорстокої тиранії, а також багатьом росіянам, які протестують проти війни, попри загрозу арешту та ув’язнення”. Та оскільки росіяни надсилають своїх дітей як гарматне м’ясо на війну й не мають до влади претензій щодо цього – покладати надії на це марно.
Так само марно вірити в можливість переговорів, у те, що є кого й у чім переконувати, як про те торочать Макрон та йому подібні. З маніяками не провадять перемовин. Їх заарештовують, ізолюють від суспільства, лікують і лише після відбування покарання та вставляння мізків, якщо вони вважаються безпечними для суспільства, – відпускають. Через те саме має пройти й російський народ.
Проте наївні європейці бачать, що правда часом пробивається у словах росіян, наче відблиск. Іноді це випадковість. А іноді вона навмисне дозована, аби світила, мов примарний промінець надії, за який би завше могли вхопитися путінферштеєри та свідки секти “великой русской культуры”. Це, зрештою, часом спецоперація в дусі Марини Овсяннікової, яку можна використати, аби переконати Захід у необхідности зняти санкції – начебто для того, аби не страждали бідні-нещасні пересічні росіяни. Зрештою, аби створювати ефект парадокса, який багатьом кортітиме розгадати.
І задурманені цими відблисками люди вірять, наче всередині росії, десь глибоко-глибоко на дні, є якась сутність, що говорить правду. Але поки та правда добереться до поверхні, то гірше, ніж у зіпсутому телефоні, обросте брехнями і вигадками, перекрутиться кремлівською пропагандою десятки разів і вже через її стічні труби потрапить на білий світ як токсичні помиї, що виїдають мізки пересічному обивателеві.
Чимало українців і купа інших представників цивілізованого світу майже моляться на оту віртуальну правдиву сутність, яка начебто щось знає. Й ось ця когорта вірян (бо раціонально це захоплене замилування вогником далеко на дні не можна пояснити) готова занурюватися у всі марcіанські западини, аби відшукати чесне російське єство. Проте щоглибше вони занурюються, тосильнішим є морок довкола й менше стає шансів на те, що там може існувати щось живе. Та вони й далі це роблять, навіть попри ризик потонути, хоч і мали б розуміти всю безумність їхнього замилування та занурень, бо немає такого дна, яке б сучасна росія не пробила.
