Людський вимір війни: перші виклики й висновки

Людський вимір війни: перші виклики й висновки

24 лютого життя українців розділилося на “до” й “після”. Навіть ті, хто живе в порівняно тихому й безпечному регіоні, зіткнулися з викликами, яких не знали раніше, і відкрили багато нового про себе та про своїх земляків.

“Провина вцілілого”

Психологи попереджають, що багато українців, які живуть у регіонах, де не було російських ракетних ударів і не відбулося безпосереднього вторгнення військ РФ, можуть відчувати “провину вцілілого” – безсилля і вину через те, що хтось під обстрілами, а ти в безпеці, проте нічим конкретно не можеш допомогти. А якщо ти щось і робиш, чимось допомагаєш, то цього точно замало.

Комусь вдалося виїхати в західні області чи за кордон – через це вони відчувають сором перед тими, хто досі ховається в метро від бомб або залишився захищати рідне місто в лавах тероборони. Добре, що спеціалісти вже порушують ці питання й дають поради, як упоратися з такими почуттями. І справді – ніхто ж не буде називати зрадниками людей, які вивезли своїх маленьких дітей у безпечне місце. Так, є чоловіки, які ховаються від війни, скажімо, в Польщі, але є й удосталь прикладів, коли чоловіки довозять свою родину до кордону, а самі повертаються, щоб іти у військкомати чи тероборону. Не кажучи вже про те, що коли цивільні виїжджають із зони бойових дій, це полегшує роботу українських військових.

І зрозуміло, що з об’єктивних причин не всі можуть і мусять воювати зі зброєю в руках чи активно волонтерити. Ба більше, гарячкове бажання допомагати без чіткого розуміння, що і як робити, може навіть шкодити. У Львові, наприклад, розповідають про ситуації, коли небайдужі приносили аж забагато їжі для біженців на вокзал, що її навіть доводилося викидати. Є координаційні штаби, у яких можна з’ясувати, яка саме допомога й де зараз найбільше потрібна. Іноді достатньо перерахувати кошти надійній волонтерській організації, дбати про своїх найближчих родичів, друзів чи знайомих, які зараз потребують допомоги, або ж і далі виконувати свою роботу. Адже що було б, якби враз перестали працювати комунальні служби, транспорт, зв’язок? Якби були збої з постачанням харчів? Надійний тил і справна інфраструктура потрібні як для армії, так і для волонтерів, які, наче ті невтомні мурахи, безупинно постачають на фронт те, чого бракує українським військовим.

В умовах інформаційної війни корисними можуть бути й “диванні” війська. Наприклад, в Україні тимчасово відновили доступ до російської соцмережі “ВКонтакте”, аби українці могли доносити до росіян правду про війну в Україні.

“Я – крапля в океані” – одне з гасел Революції гідності, яке сьогодні знову особливо актуальне. Коли кожен на своєму місці робить те, що може. У цьому контексті згадалася до сліз щемлива історія, на яку вдалося натрапити цими днями в соцмережах. У Києві чоловік орієнтовно років 70 повільно йшов вулицею разом зі своєю мамою – відповідно, ще старшого віку, і під час цього приговорював приблизно таке: “Нам треба гуляти на свіжому повітрі, тому що це – здоров’я, а коли ми здорові, ми не відвертаємо нічиєї уваги, отже, ми теж допомагаємо”.

Злитися на ворога, а не зриватися на ближньому

Ця нова фаза війни Росії проти України триває лише трохи більше як десять днів, а вже часом здається, що пройшли тижні, а то й місяці – стільки всього відбувається й так швидко, аж неможливо повірити, що такий короткий період може вмістити таку кількість подій, стільки болю й переживань.

Коли Путін недоступний, накопичену втому і злість хочеться скинути бодай на когось. Можливо, певною мірою через це з’являються історії про “невдячних” переселенців, що не задоволені умовами проживання, які їм надають люди в західних областях, або ж, наприклад, про західняків, які не раді вимушеним гостям зі Сходу.

Звісно, людський чинник присутній, тож непорозумінь не уникнути. Але цілком можливо, що такі історії подекуди можуть “закидуватися” в інформаційний простір і розкручуватися навмисно, щоб сіяти розбрат між українцями. Насправді ж усі адекватні люди розуміють, що причина такого “дискомфорту” – не біженці з українських міст, а російські війська. І прикладів неймовірної взаємопідтримки та допомоги одних українців іншим набагато більше. Колись ці всі історії ще будуть зібрані й записані.

Ми ніколи не будемо братами

У березні 2014 року українська поетеса Анастасія Дмитрук написала вірш “Никогда мы не будем братьями” як реакцію на російську анексію Криму. Тоді він став дуже популярним, литовські музиканти навіть поклали його текст на музику й записали відеокліп. Через вісім років новий виток війни Росії проти України знову зробив ці слова актуальними, але тепер уже для набагато більшої кількості українців це перейшло в особисту площину.

У ці дні чимало українців намагаються достукатися до родичів і друзів, які мешкають у Росії, розповідаючи про російські бомбардування Харкова чи Києва. Але ті їм не вірять чи ще гірше – відповідають: “Ви ще трохи потерпіть, і ми скоро вас визволимо”. Спрут російської пропаганди виявився таким сильним, що не лише розчавлює логічне мислення, а й переважує міжособистісні зв’язки. Кожна сімейна трагедія, звісно, унікальна й матиме своє особливе вирішення. Але якщо говорити про відносини між народами, то вже можна сказати, що Росія ментально втратила Україну. Навіть російськомовний і доволі проросійський Харків після “визвольних” бомбардувань РФ уже буде іншим. Те, як тримається Одеса, теж доводить, що вона не є частиною “русского мира”, хай як того хочуть кремлівські стратеги. Поки тривають бої, українська волелюбна ідентичність уже перемагає.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Нова Україна й кінець епохи “какая разница”