By 
Людство боїться глобального воєнного конфлікту із застосуванням ядерної зброї. Не боялося воно так ні пропагованого роками глобального потепління через незворотні кліматичні зміни; ні стихійних лих “біблійних” масштабів, спричинених забрудненням землі й атмосфери; ні вселенського голоду, що може викликати масове вимирання людей і тварин та нове велике переселення народів. Бо людство переконане, що його майбутнє залежить не від підвищення середньої температури на планеті на 1–2 градуси Цельсія, не від затяжної посухи з усе менш урожайними роками, не від танення вічних льодовиків, а від наявності чи відсутності зброї. Тієї зброї, яка більше не викликає гордості, а вселяє жах. “Зброя перемоги” тепер – засіб тотального руйнування, а “зброя відплати” – інструмент масового знищення. Люди вірять у зброю більше, ніж у себе.
Трагікомічний вигляд мають пританцьовування диванних військових експертів і войовничих домогосподарок навколо повідомлень про зброю. Вони тішаться, що нам дали “Хаймарси” чи “Байрактари”; вони журяться, що у ворога не закінчуються ракети й що йому продали дрони-камікадзе; вони сподіваються, що от-от запрацює лендліз і зброї в нас стане ще більше; вони пристрасно відстежують усі повідомлення про знищені чи захоплені одиниці російської техніки, сподіваючись, що нападникові невдовзі її забракне. Вони не довіряють антиросійським санкціям, вважають недостатньою допомогу західних партнерів, не бачать сенсу в переговорах із ворогом. Наші люди вірять у зброю (зрештою, не тільки наші), але мало що про неї знають.
У свідомість мільйонів цивільних осіб увійшли назви й поняття, які їм фактично й ні до чого: безпілотні літальні апарати – розвідувальні й бойові; переносні гранатомети – проти танків і літаків; ПЗРК і самохідні гаубиці, снаряди різних калібрів і ракети різної дальності польоту й точності ураження… Це знання потрібне військовим, але не мирним людям. Кожне відкриття в цій сфері стає для них шоком.
Тільки-но заспокоїлися, що в умовах конвенційної війни російська армія насправді не є другою у світі, а її новітні взірці озброєння є далекими від анонсованої досконалості, як Кремль почав лякати застосуванням тактичної ядерної зброї. Коли з’явилися компетентні роз’яснення, що її застосування ще не означає “кінця світу”, як тут стався “акт глобального інфраструктурного тероризму”– пошкодження відразу трьох “ниток” газопроводів “Північний потік”. Хто, як і за допомогою якої зброї його вчинив, ще не розібралися, а вже розвідка НАТО попередила союзників про можливе випробування Росією суперторпеди “Посейдон”, оснащеної ядерним зарядом.
Італійське видання La Repubblica написало: “«Посейдон» – це безпілотний підводний апарат, який, за твердженнями, здатний долати величезні відстані під водою, перш ніж вибухнути з достатньою силою, щоб спричинити масштабне ядерне цунамі, призначене для затоплення та опромінення прибережних міст. Забруднена хвиля може стерти з землі такі мегаполіси, як Нью-Йорк або Лос-Анджелес”.
Але й це ще не все. Нещодавно в журналі Issues in Science and Technology з’явилася стаття Стюарта Рассела, видатного спеціаліста у сфері “штучного розуму”, професора інформатики Каліфорнійського університету в Берклі, присвячена проблемі убивчих систем автономного озброєння (AWS, autonomous weapons systems).
“Це різновид зброї, – пояснює вчений, – яка після активації може атакувати об’єкти й людей без подальшого людського втручання. Оскільки вже понад десять країн опрацьовує й розвиває дуже ефективні версії такого озброєння, яке можна застосовувати на суші, морі й у повітрі, то ми вже не говоримо про проблеми, що належать до наукової фантастики. Така зброя вже є і використовується в конфліктах, які зараз відбуваються”.
Чи її застосовують уже в Україні, професор у статті не згадує. Але не важко припустити, що за умов подальшої ескалації російсько-української війни, а особливо за небезпеки розширення конфлікту на інші регіони, така зброя може опинитися в нашому “театрі воєнних дій”. Який вона може мати вигляд? Знову ж процитую Стюарта Рассела: “Безпілотні автомобілі, вантажівки й танки, цілі рої безпілотних озброєних човнів, а також – якщо вже про це йдеться – скелетні гуманоїдні роботи”. Як вбиватимуть? “Відповідно запрограмований рій міг би, скажімо, ліквідувати всіх чоловіків віком від 12 до 60 років у певній місцевості чи всіх членів певної етнічної або релігійної групи. На відміну від ядерної зброї, такий рій не залишив би після себе жодного радіоактивного кратера, не знищив би цінної нерухомості”.
Отже, відпадає потреба в дебілуватих “бойових бурятах”, чеченських тікток-штурмовиках, не кажучи вже про п’яних і знервованих “могилізованих” російських вояків з іржавими автоматами Калашникова. Усе зробить машина, якою керує “штучний розум”.
Однак цей “розум” створюють і використовують люди. Отже, те, куди така зброя потрапить і як буде застосовуватися, залежить від раціональності, моральності й відповідальності цих людей. Чи можемо ми на це сподіватися? Тут дозволю собі ще раз послатися на професора з Берклі: “Попри все я не вірю, що аргументи зі сфери моральності й честі можуть самі собою переконати можновладців, особливо коли ті не вірять у моральність і почуття честі всіх інших владоможців”. Інакше кажучи, “машини для вбивства” будуть і надалі розвиватися та вдосконалюватися задля того, щоб певні держави могли зберігати мілітарну перевагу над потенційними ворогами. Єдиним виходом із цього зачарованого кола “гонитви озброєнь” могло б стати взаємне примирення.
Якщо людство не може на це розраховувати, то в нього, на відміну від зброї, майбутнього дійсно немає.
