Мальтус і “золотий мільярд”

Мальтус і “золотий мільярд”
“Золотий мільярд”[1] – термін, що позначає населення розвинутих країн з високим рівнем життя в умовах обмеженості ресурсів; це сумарна чисельність громадян США, Канади, Австралії, Західної Європи, Нової Зеландії, Японії та Ізраїлю на початку третього тисячоліття. У 2018 році на ці країни припадало приблизно 13% населення Землі і 50% світового ВВП. Теорія “Золотого мільярда” сучасне європоцентристське вчення “обраного народу”, якому протистоїть решта людства, що обслуговує інтереси транснаціонального капіталу.

Станом на 1 січня 1990 року на Землі проживало 5,5 млрд людей, у 2009 році – понад 6,5 млрд, а у 2018-му – 7 млрд 610 млн осіб[2], і ця цифра невпинно зростає. Населення України сьогодні налічує понад 42 млн осіб.[3] Теорія “Золотого мільярда” стверджує, що ресурсів Землі вистачить для підтримання досягнутого Заходом рівня життя лише для мільярда осіб. Звичайно, можна запропонувати теорії “двох срібних мільярдів” чи “трьох бронзових” і міркувати, куди віднести Україну, – та ресурсів однаково на всіх не вистачить.

Ідея обмеженості ресурсів вперше з’явилась у працях Томаса Роберта Мальтуса. Він стверджував, що населення планети росте швидше, ніж світові ресурси, які згодом й зовсім вичерпаються, тому незабаром настане світова криза. Мальтус вважав, що людський приріст відбувається в геометричній прогресії, а ресурси зростають у арифметичній. Через два століття, стверджував він, народонаселення відносилося б до засобів існування як 256 до 9; через три – як 4096 до 13, а через дві тисячі років цей розрив був би безмежним і незліченним.

Градація країн по медианному фінансовому добробуту 1 дорослої людини: темно-зелений – більше 30000 $, червоний – менше 2000 $ (дані 2016, зі звіту “Global Wealth Databook 2016, Credit Suisse”)

Цей напрямок у науці отримав назву мальтузіанство. Теорія Т. Мальтуса базується на дослідженнях динаміки чисельності населення Північно-Американських територій, на той час ще колоній Сполученого Королівства та інших держав Старого Світу, у другій половині XVIII-го століття. У своєму “Досвіді про закон народонаселення” Мальтус стверджує, що злидні та бідність працюючих мас – це результат невідворотних законів природи, а не соціальної організації суспільства, тому бідні люди не мають права нічого вимагати від багатих, адже ті не винні в їхніх лихах та негараздах.

“Золотий мільярд” – це чітко вибудувана цілісна геополітична, геоекономічна та геокультурна концепція: розвинуті країни, зберігаючи для свого населення високий рівень споживання, утримують решту світу в промислово нерозвинутому стані як сировинний додаток, санітарну зону для відпрацьованих технологій чи утилізації шкідливих речовин, джерело дешевої робочої сили та “гарматного м’яса” для стабілізації ситуації в регіонах підвищеної терористичної напруги. Тому всі ці теорії, що носять цивілізаційний лоск, є лише системою маніпулювання глобальною суспільною свідомістю заради збереження стабільного зростання в країнах “золотого мільярда” та перемикання “сировинних додатків” від можливостей незалежного розвитку.

Альтернативні сценарії з трьома “срібними мільярдами” і чотирма “бронзовими” мають паралелі з країнами “третього” і “четвертого” світів.

“Третій світ” – макроісторичне поняття, що виникло впродовж другої половини ХХ ст., й позначає низку країн Азії, Африки, Латинської Америки й Океанії, які не стали розвинутими капіталістичними країнами і опинились за межами “соціалістичного табору”. Поняття з’явилось завдяки масовій деколонізації впродовж “холодної війни”. Ідею “трьох світів” запропонував у 1952 році журналіст Альфред Сові у статті “Три світи, одна планета” в журналі “L’Observateur”. Країни “третього світу” це слабо розвинуті держави, переважно з геополітичного Півдня. У 1955 році на Бандугській конференції країни, що розвиваються, стали новим елементом світового порядку на противагу Заходу і Сходу. Відсталість країн “третього світу” породжує специфіку їхніх соціальних і економічних проблем. Підходи до вирішення проблем у таких країнах відрізняються від методів промислово розвинутих держав. “Більша частина “третього світу” стає величезним тліючим ґнітом, що роздмухується антизахідною й антиамериканською ворожістю, і глобальні демографічні процеси можуть підпалити його. Існує величезна різниця між доходами багатого Заходу, який скорочується в розмірах і старіє, і бідніших Сходу та Півдня, які зростають і залишатимуться відносно молодими”.[4]

А от теорія “Четвертого світу” – це сукупність ідей, що обґрунтовують необхідність збереження етнокультурної різноманітності планети. У світі є майже 200 держав, і водночас – 5000 корінних народів. Сучасні країни є своєрідними імперіями, що окупували інші народи. Численні меншини відчувають на собі етноцид і екоцид, а їхні спроби організованого супротиву часто вважаються проявами тероризму й екстремізму. Теорія “Четвертого світу” прагне створити типологію народів, що не мають державності.

Процес деколонізації наприкінці XX ст. зробив можливим розгляд нових питань, зокрема проблем малих народів. Як відомо, 95 % сучасних держав є багатонаціональними. Наприклад, в Нігерії проживає 450 народів, в Індії – 380, в Індонезії – 250. Зрозуміло, що народи, які прагнуть незалежності, кваліфікуються титульними етносами як “терористичні”. На думку прихильників теорії “Четвертого світу”, держави, які знищують “малі” народи, формують фундамент свого майбутнього розпаду.

Сьогодні невід’ємним елементом світового геополітичного простору стали невизнані держави. За підрахунками політичних географів, у 90-х роках XX ст. 27 держав не контролювали повністю свою територію: Ліберія, Сомалі, Судан, М’янма, Афганістан, Азербайджан, Грузія, Молдова, Кіпр, Колумбія тощо. У 1945-1990 pp. в 41 країні світу були громадянські війни, в 15 країнах частину території окупували іноземні війська. Та й сьогодні ситуація залишається неспокійною: Грузія, Україна, Молдова тощо потребують світової підтримки в протистоянні з РФ.

Американський політолог Збігнєв Бжезінський сказав: “Якщо Росія сьогодні уважно дивиться на Китай та Індію, то вона зверне увагу на те, що на Далекому Сході і в Сибіру живуть 35 мільйонів. А на такій самій території поруч із нею – 3,5 мільярда. І Китай, і Індія нарощують свою економічну й військову могутність”.[5] Отже, в одних країнах зростає населення, а у інших є поклади природних ресурсів. Тому настане час, коли іммігранти з Китаю, які все активніше освоюють цілинні землі, в цілком демократичний спосіб проголосують за приєднання далекосхідних і сибірських територій до КНР, як у 2014 році “голосували” “исконно русские” в Криму.

[1] Розпутенко І. В. “Золотого мільярда” теорія //Енциклопедичний словник з державного управління. – К.: НАДУ, 2010, с.263.
[2]Worldometers
[3] Мінфін: Населення України
[4] Бжезинский Зб. Вибор. Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. з анг. – М.: Междунар. отношения, 2005, с.214.
[5] Збігнєв Бжезінський: “Європа від Карбо да Рока до Камчатки” // Дзеркало тижня, 2005, 3 грудня, №47, с.2.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ